Глава 13. День четвертий - підготовка

Четвертий ранок в Опаві я зустрів із чітким, кришталево ясним розумінням: завтра я йду. Завтра починається шлях додому. Півтори тисячі кілометрів крізь руїни цивілізації, крізь орди зомбі, крізь невідомі небезпеки. Шлях, який може зайняти місяці. Шлях, з якого я можу не повернутися. Але сьогодні — останній день тут. Остання можливість стати сильнішим у відносно безпечному, знайомому місті. Останній шанс прокачатися перед дорогою, накопичити досвід, зібрати припаси, підготуватися максимально. Я не міг дозволити собі втратити його.

Підвівся з дивана, на якому провів ніч — спина затекла, м'язи ниють після вчорашніх боїв. Навіть підвищена Витривалість не скасовує накопичену втому повністю. Тіло людське, хоч і посилене Системою. Потягнувся, розминаючи затеклі м'язи. Суглоби хруснули — голосно, але приємно. Зробив кілька присідань, віджимань від підлоги. Кров розігналася, сонливість відступила. Підійшов до вікна, розсунув жалюзі на пару сантиметрів. Місто зустрічало новий день тишею. Сонце підіймалося над обрієм, забарвлюючи руїни в золотаві тони раннього ранку. Дим усе ще підіймався від кількох пожеж — десь на заході, десь на півдні. Місто повільно горіло вже четвертий день, і нікому гасити. Пожежники мертві або стали зомбі. Вулиця внизу була порожня. Кілька покинутих машин, сміття, темні плями крові на асфальті. Ні людей, ні зомбі — ті попереховувалися зі світанком у темні кути. Я закрив жалюзі, відійшов від вікна. Час снідати. Дістав з інвентаря банку тушонки — яловичина, 350 грамів, термін придатності до 2027 року. Ще три роки вона була б придатною в старому світі. Відкрив банку консервним ножем, сів на підлогу спиною до стіни. Їв просто з банки, виявленою тут же на кухні виделкою. Гігієна — розкіш мертвого світу. Тушонка була холодною, жирною, з товстим шаром застиглого жиру зверху. Противна, якщо чесно. Але калорійна. Тіло вимагало енергії перед довгим днем полювання. Жував методично, не зважаючи на смак. Їжа — це паливо, не насолода. Запив водою з пляшки — півлітра залпом. У горлі пересохло за ніч.

Перевірив спорядження, розкладаючи все на підлозі перед собою. Клинок Володаря Сутінків — основна зброя. Я взяв його в руки, провів пальцями по темному лезу із зеленими візерунками. Метал був теплим, майже живим. Зброя відгукнулася на дотик легкою вібрацією — привітанням.

— Сьогодні останній день тут, друже, — пробурмотів я тихо, розглядаючи візерунки на лезі. — Завтра ми йдемо додому. Буде важко. Буде небезпечно. Але ми впораємося. Правда?

Клинок пульсував тепліше, наче погоджуючись. Говорити зі зброєю — певна ознака того, що самотність починає впливати на психіку. Але до біса. Якщо це допомагає зберігати розум — чому б і ні?

Арбалет — двадцять п'ять посилених болтів у сагайдаку. Перевірив механізм — працює плавно. Тятива натягнута, приціл цілий. Ніж мисливський на поясі. Скальпель хірургічний у кишені куртки. Зілля — п'ять здоров'я, п'ять енергії, усі в захищеному відсіку інвентаря. Одежа брудна, але ціла. Черевики стоптані, але міцні. Я був готовий настільки, наскільки можна бути готовим.

Встав, пристебнув арбалет за спину, клинок у піхви на пояс. Останній погляд на кімнату, яка була моїм домом чотири дні. Порожня квартира з вікном, через яке я заліз у перший день. Диван, на якому спав. Пил, що вже зібрався на підлозі. Нічого особистого, нічого цінного. Просто ще один тимчасовий прихисток у світі, де все тимчасове.

— Дякую за гостинність, — сказав я порожнечі.

Я вийшов із квартири, спустився сходами, покинув будівлю. Місто чекало мене ззовні.

Промислова зона на південній околиці Опави. Я бачив її вчора, коли обходив західний район — величезний комплекс старих заводів і складів. Радянської споруди, судячи з архітектури — функціональні бетонні коробки без натяку на естетику. Високі труби, вкриті іржею. Розбиті вікна. Похилені паркани з колючого дроту. Місце виглядало похмурим і занедбаним ще до апокаліпсису. Зараз воно виглядало як декорація до фільму жахів категорії Б. Ідеальне місце для фінальної зачистки.

Я активував Око Майстра, скануючи територію здалеку. Мітки спалахнули в моїй свідомості — жовті, помаранчеві, червоні. Концентрація ворогів. Висока. Дуже висока.

[ВИЯВЛЕНО ЗОНУ ВИСОКОЇ КОНЦЕНТРАЦІЇ ВОРОЖИХ ІСТОТ]
[ЛОКАЦІЯ: ЗАВОД "ОПАВСЬКА СТАЛЬ", ПРОМИСЛОВА ЗОНА]
[РІВЕНЬ ЗАГРОЗИ: 5-8]
[КІЛЬКІСТЬ ПРОТИВНИКІВ: 70+]
[РЕКОМЕНДАЦІЯ: ГРУПОВА ЗАЧИСТКА АБО УНИКНЕННЯ]

Сімдесят противників. Може, більше. Рекомендація — групова зачистка. Я усміхнувся, хитаючи головою.

— Групова зачистка? Системо, ти знаєш мене чотири дні і все ще не розумієш? — Я поплескав по руків'ю клинка. — Я і є група. Тінь, Друїд, арбалет і легендарна зброя. Чотири в одному. Економія на зарплаті.

Система, звісно, не відповіла. Вона не розмовляла з користувачами — тільки видавала інформацію та завдання. Але я почувався краще, пожартувавши.

Головний вхід на завод зіяв чорною дірою — величезні металеві ворота зірвані з петель, лежать на землі, вкриті іржею. За ними темрява, пропахла машинним маслом, металом і гниттям. Я ввійшов, тримаючи клинок напоготові.

Перший цех зустрів мене ударом запаху в обличчя. Машинне масло — густе, важке, що в'їлося в стіни й підлогу за десятиліття роботи. Металевий пил — висів у повітрі, лоскотав ніздрі. І гниття — солодкувате, нудотне, запах розкладання плоті. Я затиснув ніс і рота долонею, перечікуючи першу хвилю нудоти. Потім дихання адаптувалося, запах став менш ударним. Цех був величезним — метрів сто в довжину, п'ятдесят у ширину. Високі стелі, підтримувані сталевими балками. Ряди верстатів і конвеєрів — застиглих, вкритих пилом, мертвих. Вікна високо під стелею — більшість розбиті, скалки валяються на підлозі. Світло пробивалося слабко, створюючи гру тіней між обладнанням.

І зомбі. Багато зомбі.

Я присів за перевернутим металевим ящиком, оцінюючи ситуацію. Двадцять, двадцять п'ять — важко точно порахувати в напівтемряві. Блукали між верстатами, натикалися на уламки, безцільно шкутильгали. Більшість одягнені в рвані робочі комбінезони — сірі або сині, просочені маслом і кров'ю.