Глава 5. Мрак

Сонце сідало.

Я стояв на даху триповерхової будівлі, спостерігаючи за вмираючим містом, і вперше за весь цей жахливий, нескінченний день дозволив собі зупинитися. Просто зупинитися, завмерти, перестати бігти, ховатися, битися. Дозволив собі подумати. Усвідомити. Прийняти те, що сталося.

Небо на заході палало оранжевим і криваво-червоним — гарний, захопливий захід, які бувають тільки пізньої осені, коли повітря чисте й прозоре. Хмари горіли, наче їх підпалили зсередини, створюючи картину, гідну пензля великого художника. Але краса була оманливою, фальшивою. Дим піднімався від десятків — ні, сотень — пожеж по всьому місту, змішуючись із хмарами, забарвлюючи небо в брудні тони. Чорні стовпи перемішувалися з оранжевим сяйвом, створюючи апокаліптичний пейзаж.

Крики стихли. Ті, що наповнювали вулиці весь день — перелякані верески, заклики про допомогу, передсмертні стогони — все затихло. Або всі, хто міг кричати, вже померли, стекли кров'ю на бруківках. Або ті, хто вижив, навчилися мовчати, ховатися, не привертати уваги. Інстинкт самозбереження працював швидко — ті, хто кричав, вмирали першими.

Вій сирен, що супроводжував мене весь день, поступово затихав. Одна за одною машини поліції, пожежні, швидка допомога — все замовкали. Генератори виробляли останнє пальне. Батареї сідали. Цивілізація відключалася, наче хтось висмикував виделку з розетки світу.

Світ занурювався в темряву. Справжню, первісну темряву, яку сучасна людина майже забула. Темряву без електрики, без ліхтарів, без світла вікон тисяч будинків.

І я не знав, що буде вночі. Зовсім не знав.

Зомбі вдень були небезпечні — повільні, незграбні, але численні й безжалісні. Але інстинкт, той самий давній інстинкт виживання, який допомагав предкам людини пережити мільйони років еволюції, підказував мені одне: вночі буде гірше. Набагато гірше.

Хижаки полюють у темряві. Це правило природи, давніше за людство. А ці тварюки, ці зомбі з їхніми білими очима й сірою шкірою... вони були хижаками. І наставала їхня зміна.

Мені потрібно було укриття. Не тимчасове, не випадкове — надійне, міцне, захищене. Місце, де я зможу перечекати ніч, де товсті стіни стануть між мною й жахами ззовні.

Я спустився з даху по іржавій пожежній драбині — вона скрипіла під ногами, загрожуючи впасти, — і рушив углиб житлового кварталу, подалі від центру міста. Тут, у спальних районах, було помітно тихіше. Менше зомбі блукало вулицями — більшість попрямувала до центру, до звуків, до руху, до скупчень людей. Менше хаосу — пожежі горіли рідше, машини стояли більш-менш акуратно.

Люди тут або замкнулися у своїх квартирах, забарикадували двері меблями й молилися, щоб їх не знайшли. Або вже давно мертві, їхні тіла лежали в квартирах або на сходах, остигаючи.

Я методично перевіряв будівлі одну за одною, оцінюючи їхню придатність. Підходив до кожної, оглядав входи, вікна, конструкцію.

Цей будинок — слабкі двері під'їзду, пластик, легко виламати. Не підходить.

Той — розбиті вікна першого поверху, будь-який зомбі залізе всередину. Мимо.

Третій — забагато входів, парадний і два чорні ходи. Неможливо контролювати всі точки доступу. Наступний.

Четвертий — стіни кволі, сучасна споруда з гіпсокартону й пінобетону. Ненадійно.

Я обходив квартал за кварталом, сонце все нижче опускалося до горизонту, тіні ставали довшими, темрява наступала. Час підтискав.

І тут я побачив його.

П'ятиповерхівка на розі тихої вулиці, оточена кволими деревами й зарослими кущами. Стара, радянської споруди — я впізнав архітектуру, хоча перебував у Чехії, а не в СРСР. Такі будинки будували по всьому східному блоку, однакові, як коробки сірників. Але вони були міцними. Товсті бетонні стіни, здатні витримати навіть невеликий землетрус. Маленькі вікна з подвійними рамами. Монолітна конструкція.

Перший поверх — колишні магазини з опущеними металевими жалюзі, вкритими іржею й графіті. Вітрини забиті фанерою. Жодних відкритих отворів. Добре.

Під'їзд — масивні металеві двері, старі, але міцні, з товстої сталі. Закриті. Домофон висів на стіні, темний екран дивився мертвим оком.

Я підійшов ближче, крадучись у тінях, притискаючись до стін. Озирнувся — нікого. Вулиця порожня. Тільки вітер ганяв обривок газети по асфальту.

Добре. Дуже добре. Це підійде ідеально.

Я прослизнув до під'їзду, тримаючи мачете напоготові. Домофон не працював, усі панелі мертві. Кнопки не відгукувалися на натискання.

Але замок був старим, простим механічним. Я бачив такі сотні разів — звичайна засувка, три штифти, елементарна конструкція. У звичайних умовах я б просто подзвонив комусь із мешканців. Але зараз не було такої можливості.

Зламати? Можна спробувати відмичками, якби вони були. Вибити? Занадто шумно, приверне увагу. Спробував двері — удача, хтось залишив двері незачиненими.

Двері піддалися, відчинилися з тихим скрипом петель.

Я прослизнув усередину й тихо причинив двері за собою. Клацання замка — я знову замкнув його зсередини. Бар'єр між мною й вулицею.

Усередині було темно й тихо, як у склепі. Сходова клітка, типова для радянської архітектури. Сходи вели вгору, бетонні сходинки. Перила металеві, холодні, вкриті патиною.

Пахло сирістю, цвіллю, старістю й ще чимось — тим специфічним запахом радянських під'їздів, який неможливо описати, але впізнаєш одразу. Суміш застояного повітря, нікотину, котячих міток і прожитих десятиліть.

Я дістав ліхтарик, увімкнув. Почав підніматися повільно, безшумно ступаючи. Кожен крок обережний, вагу переношу з п'яти на носок, уникаючи скрипів. Мачете в правій руці, готове до удару.

Перший поверх — три двері квартир. Усі зачинені, за сталевими дверима. З-за одних, у глибині коридору, чулися приглушені голоси — тихі, перелякані, шепітливі. Живі люди. Вони говорили чеською — я не розумів слів, але тон був зрозумілий. Страх. Невизначеність.

Я не став підходити ближче, не став стукати чи пропонувати допомогу. Незнайомцям не можна довіряти в таких умовах. Кожен виживає як може, і далеко не всі готові ділитися чи допомагати.