Глава 2. Симбіоз

Удар був жахливим.

Парашутна система спрацювала із запізненням — лише на дві секунди, але в космонавтиці дві секунди можуть означати різницю між життям і смертю. Цього вистачило, щоб перетворити контрольований спуск на падіння каменя, кинутого з висоти. Я навіть не встиг закричати, не встиг усвідомити, що відбувається. Серце калатало десь у горлі, намагаючись вирватися назовні.

Останнє, що я побачив перед зіткненням — червоні черепичні дахи, складені акуратними рядами, мов луска дракона. Вузькі вулички, бруковані брущаткою, що петляли між старовинними будівлями. Гострі готичні шпилі церков, що тяглися до неба. Площа з фонтаном. Усе це пролетіло під капсулою за частку секунди — калейдоскоп європейської архітектури, який мав би бути прекрасним, але зараз означав лише одне: тверду поверхню, об яку я зараз розіб'юся.

Не степи України, куди я відчайдушно бажав потрапити, додому, до родини.

Європа. Чорт забирай, це була Центральна Європа — я впізнав стиль будівель, характерний для Чехії чи Австрії. Ну хоч не полігон мису Канаверал у Флориді, звідки був мій виліт на орбіту чотири місяці тому. Звідти добиратися додому було б неймовірно довго — тисячі кілометрів через океан, через континенти. Я був упевнений, що в даній ситуації, коли весь світ поринав у хаос, це було б складно, якщо взагалі можливо. Але й тут, у серці Європи, я був далеко від дому. Занадто далеко.

Капсула пробила дах, як куля пробиває аркуш паперу.

Гуркіт був оглушливим, всепоглинаючим — звук кінця світу, стиснутий в одну мить. Металл верещав, стикаючись із каменем і деревом. Черепиця вибухала бризками уламків, дощем червоної глини сипалася вниз. Несучі балки тріщали, як постріли, їхня вікова деревина не витримувала удару космічного апарата. Я перекидався разом із капсулою — світ перетворився на вихор обертання, де не було верху й низу, тільки хаос. Ремені безпеки врізалися в тіло, залишаючи синці на грудях і стегнах. Голова билася об підголовник — раз, два, три — кожен удар віддавався спалахом болю. Захисний шолом тріснув. Світ перетворився на хаос звуку, руху й болю, де кожна секунда тривала вічність.

Десь у цьому перекиданні капсула пробила ще одну підлогу — дерев'яну, судячи зі звуку — і врізалася в щось тверде.

І потім — тиша.

Точніше, майже тиша. Абсолютна тиша після такого гуркоту здавалася неприродною, що тиснула на барабанні перетинки. Десь над головою шипіло, злісно й настирливо — пробита гідравлічна система втрачала тиск. Пищав аварійний маяк капсули, монотонний писк, який мав привести рятувальників. Дзвеніло у вухах — високий безперервний тон, що заглушав усе інше. Кожен вдих віддавався болем у грудях.

Я повільно розліпив очі, змушуючи повіки підкоритися. Перед обличчям танцювали чорні крапки, мов рій мошкари. Зір був розпливчастим, двоївся. У роті був металевий присмак крові — я прикусив язика під час удару, відчував, як набрякає права сторона. Шия боліла. Ліве плече горіло вогнем. Пальці тремтіли дрібним тремтінням, коли я з трудом потягнувся до замків ременів безпеки.

Клац. Перший замок піддався не одразу — деформувало від удару, метал погнувся.

Клац. Другий. Руки заніміли, пальці не слухалися.

Клац. Третій. Свобода.

Тіло обм'якло, звільнене від утримувальних ременів. Я спробував вдихнути глибше й скривився — ребра. Щось точно з ребрами, сподіваюся, просто забій, а не перелом.

Люк відчинився з натугою — довелося бити по ньому ногою раз, другий, третій. Деформувало від удару, краї погнулися, заклинило в рамі. Нарешті метал піддався з протестуючим скрипом, і я вивалився назовні, як п'яний із корчми, незграбно, боляче вдарившись ліктем об підлогу.

І одразу зрозумів, куди потрапив.

Збройовий магазин.

Я лежав на холодній бетонній підлозі, вкритій пилом і дрібними уламками, і повільно повертав голову, оглядаючись. Капсула лежала посеред торговельної зали, наполовину втоплена в розбитій підлозі — вона пробила стелю, впала вниз. Навколо валялися уламки дерев'яних стелажів, їхній вміст розкидано по всій площі. Розбите скло вітрин хрускотіло під будь-яким рухом. Розсип патронних коробок — жовті, зелені, червоні картонні коробки з маркуванням калібрів: 9мм, .45, .308, 12-й калібр. Деякі розкрилися, і блискучі гільзи покотилися підлогою.

На стінах, яким дивом вціліли при падінні капсули, висіли мисливські рушниці — двостволки, помпові дробовики, вишукані італійські моделі. Карабіни на стелажах — напівавтоматичні, болтові, спортивні. Луки в кутку — сучасні блокові й класичні рекурсивні, зі стрілами в сагайдаках. Арбалети. Пневматика. Вітрина з ножами, тепер розбита — десятки клинків різних форм і розмірів. У дальньому кутку стояв масивний сейф — старомодний, темно-зелений, із колесом-замком. Стелажі з холодною зброєю — сокири, мачете, тесаки, навіть пара мечів для декору.

Це був не просто магазин. Це був арсенал.

Крізь пробитий дах, крізь рвану діру розміром з автомобіль, лилося сіре передранкове світло. Небо було затягнуте хмарами, важкими й низькими. Пил висів у повітрі, повільно осідаючи, створюючи майже містичну атмосферу — промені світла прорізали його, як прожектори в тумані. Пахло штукатуркою, деревом, маслом для зброї й озоном — специфічний запах розряду, електричний.

Було тихо. Занадто тихо для міста о шостій ранку. Не чути машин, людей, звичайного ранкового гулу життя. Тільки далекий вий сирен десь на околиці й дивні звуки — крики? стогони? — що долинали з вулиці.

Я спробував встати, уперся руками в підлогу й ледь не впав назад. Ноги підігнулися, не тримали — адреналін, який гнав мене останні години, починав відходити, залишаючи після себе слабкість, дрож і біль. Багато болю. Ліве плече нило глухим, пульсуючим болем — вивих або серйозний забій, суглоб розпух. Голова розколювалася — струс, точно струс. У роті пересохло. Руки тремтіли.

Але я був живий. Незбагненним, неймовірним чином — живий.