*

Одного ясного ранку їжачок Тимко прокинувся від дивного шелесту. Він протер оченята, вийшов із затишної нірки та почав принюхуватись.

— Щось новеньке у повітрі сьогодні… — пробурмотів він.

Раптом почув легеньке схлипування. Під кущиком м’яти сидів яскравий метелик із блакитними крильцями. Він намагався розправити крильця, але тремтів.

Тимко обережно підійшов ближче:
— Привіт! Ти хто?

Метелик здригнувся, але побачивши добрі очі Тимка, трохи заспокоївся.
— Я… Вітрик. Я летів над лісом, шукав квіти… та загубився. Тепер не знаю, як повернутися.

Тимко сів поруч і простягнув лапку:
— Мене звати Тимко. Ти потрапив у гарне місце — я тут мешкаю. Не хвилюйся, разом ми знайдемо твій дім.

Метелик торкнувся лапки своїм крильцем — так почалась нова дружба.

Вони вирушили в дорогу. По дорозі зустріли дятла, який підказав:
— Шукайте галявину з фіалками. Там часто збираються метелики!

Потім заглянули до струмочка. Водомишка порадила йти за вітром — той завжди знає шлях до квітів.

Зупинилися перепочити біля старої сосни. Там жила сова, що бачила все з висоти. Вона замружила очі й мовила:
— Бачила я вчора галявину з фіалками й м'ятою. Йдіть на схід, туди, де сонце встає.

Тимко і Вітрик рушили далі, і коли проміння сонця пробилося крізь гілля — вони відчули знайомий аромат. Ніжний запах фіалок і м'яти огорнув їх.

— Це мій дім! — зрадів Вітрик і закружляв у повітрі.

Тимко посміхнувся. І хоча шлях був довгий, він був того вартий. Бо тепер у нього з’явився новий друг.

А кожного ранку Вітрик прилітав до Тимка, і разом вони вирушали в нові пригоди.