Розділ 1

Мілана 

Напевно, якби зараз біля мене стояло щось важке, я б не роздумуючи кинула б йому це в голову. І навіть не подивилася, що це мій брат. 

Якщо його досі можна так назвати. 

— Ти взагалі чуєш, що зараз говориш? — починаю кричати та намагася вгамувати свої емоції, доки не наробила лиха. — Ти хочеш продати мене якомусь чоловіку, взамін на вигідну пропозицію? 

В мені все кипить. Ненависть починає рости, а бажання вбити його у власному ж будинку, ніяк не вщухає, а лише стає більшим. Сльози обпікають мої очі, і я більше не намагаюся триматися гідно. В душі мене гризе лише одне запитання: " Як він міг так вчинити?" . 

— Мілано, — огризається він. — Не драматизуй! Ніхто тебе не продає чи бере в рабство! Просто деякий час будеш грати порядну дружину - і все! 

— Яку дружину?! Ти ж знаєш, що я ніколи і нікому не буду підкорятися! 

— Навчишся! — так легко говорить він, ніби пропонує мені навчитися співати пісні, а не прислуговувати іншому чоловіку. — Зрозумій мене, це єдиний наш вихід.

Ні, я зараз не розумію його. І ніколи не зможу цього зробити. Бо ми у зовсім різних становищах. І я зараз у найгіршому. 

— Максиме, — судомно видихаю та обіймаю себе обома руками. — Будь ласка, не роби мене нещасною... 

Він деякий час мовчки дивиться на мене і в його очах я бачу біль. Йому також не легко і боляче. Я знаю, що в нас зараз безліч проблем з боргами батька. Який після своєї смерті нагородив нас таким "чудовим" подарунком. Хлопець зменшує відстань між нами та міцно притискає мене до себе. Я кладу голову йому на плече та даю силу своїм емоціям. 

— Сонце, ти ж знаєш, як я тебе люблю. Якщо буде потрібно, я віддам за тебе життя, бо ти моя сестра! Але зараз у нас немає іншого рішення. 

Я відчуваю, як швидко б'ється його серце, як його тіло стискає від цих слів. Мені хочеться обійняти його та сказати, що все буде добре, все минеться. Але я не можу... Зараз мені пекельно боляче. 

— Я обцію, що він тебе не скривдить. — продовжує Максим. — Спробуй, будь ласка. Але якщо тобі наскільки буде нестерпно, я заберу тебе в будь - який момент. 

Наступного ранку я прокинулася з важкістю в грудях, ніби вчорашня розмова так і не закінчилася. Я погодилася на пропозицію брата, але взяла з нього слово, що зможу відмовитися у разі чого, а далі наслідки мене взагалі не цікавлять. Максим одразу домовився про зустріч із моїм майбутнім чоловіком — Вадимом Вороновим. Єдине, що я про нього знала: він впливовий бізнесмен, а в його колі спілкування вдосталь вимовити його ім'я і всі замовкають. 

Я не хотіла думати про зустріч, але страх і цікавість водночас терзали мене. Що за людина він насправді? Чи буде він жорстким і суворим, як говорять? Або ми зуміємо знайти підхід один до одного та всі дванадцять місяців будемо жити в мирі? 

Я відчинила двері і ступила всередину, затримавши подих. Кабінет був великий і холодний: високі стіни, темне дерево меблів, велика шкіряна крісло за масивним столом і майже порожні полиці, на яких стояло лише кілька суворих сувенірів і нагород. Повітря пахло деревом і холодним металом, а світло лампи на столі відкидало різкі тіні, які ніби підкреслювали серйозність цього місця.

Вадим сидів за столом, спокійно переглядаючи папери. Коли він підняв на мене очі, я відчула, як у грудях стискається повітря. Він високий, із чіткими рисами обличчя, і в його погляді не було ані посмішки, ані натяку на слабкість. Кожен рух, кожен погляд говорив про контроль і впевненість, і навіть відстань між нами не давала мені відчути себе рівною.

— Ви Мілано? — його голос прозвучав тихо, але відразу пройшов крізь мене, змушуючи серце битися швидше. — Сідайте. 

Вадим Воронов поклав папери на стіл і випростався, не зводячи з мене очей. Його погляд був сухим і діловим.

— Ви ознайомлені з умовами, які ми обговорювали з Максимом? — одразу переходить до справи чоловік.

 Я кивнула, відчуваючи неприємну важкість у грудях. Мені хотілося сперечатися, кричати, але я знала, що це марно. Сама ж підписала собі цей смертний вирок своєю згодою. Далі шляху немає. 

— Так. Я погодилася на пропозицію брата, але взяла з нього слово, що зможу відмовитися в разі чого.

Він холодно посміхнувся, відкидаючи мої слова, як порожню обіцянку.

— У контракті є лише одна відмова, Мілано: повне погашення боргу. Оскільки це неможливо, перейдемо до деталей. Дванадцять місяців. Ваш термін. 

Він простягнув руку до паперів.

— Перше. Ви переїжджаєте до мого будинку завтра вранці. Вся ваша присутність має бути біля мене. Мої охоронці доставлять ваші речі.

— Я не можу... У мене робота, — я ледь чутно заперечила.

— Ви більше не працюєте. Тепер ваша робота — це я.

— Добре, — я глибоко вдихнула. — А що щодо публічності? Я маю грати роль... дружини?

— Фактично — так. У нашому колі спілкування всі мають знати, що ви моя законна дружина. Пристойний одяг, жодних скандалів, і повна присутність на всіх необхідних заходах. Ви мовчазна та елегантна прикраса.

— А приватне життя? Ми... спатимемо в різних кімнатах? — запитання далося мені з великими труднощами, і я відчула, як палають мої щоки.

Він подарував мені довгий, оцінюючий погляд, який змусив мене здригнутися. 

— Усе, що стосується нашого приватного життя, визначатиму я. Ваша справа — бути готовою до всього. Наступне. Ви не спілкуєтеся з Максимом без моєї присутності. — На цьому моменті, я вже хотіла протестувати, але чоловік заткнув мене одним поглядом. —  І останнє: спроби втечі чи саботажу розцінюватимуться як порушення контракту, і наслідки будуть украй неприємні. Зрозуміло?

Його голос не підвищився, але в ньому пролунала така жорстока погроза, що я могла лише тихо прошепотіти:

— Зрозуміло. 

Він кивнув, наче ставлячи галочку у внутрішньому списку, і повернувся до паперів.

— І останнє важливе питання, Мілано. Весілля. Його треба буде зіграти.