Глава 14

На пляж ми дарма поспішали. Коли приїхали, то була лише половина гостей. Натомість змогли відхопити собі найкращі шезлонги біля моря. І мені здається, шеф даремно нагнітав. Тут більшість дівчат у таких купальниках гуляють, на які мені навіть дивитися соромно.

- От бачиш? — питаю у шефа тихо, киваючи на дівчину, що пройшла поряд із нами. — А ти мене за закритіший штурхав.

— На цю дівчину мені начхати. А ти моя наречена. — каже шеф, навіть не подивившись на ту, про який ми говорили.

- І знаєш, - каже шеф, оцінивши мій зовнішній вигляд. — Зніми до біса цю туніку. У ній ти ще більш спокусливіше виглядаєш.

— Мені починає здаватися, що проблема не в мені, а в тобі. — бурчу собі під ніс, роблячи те, що він просить.

Але шеф мене чує.

- Саме так. - каже він.

І тільки-но я знімаю туніку, шеф хапає мене на руки й несе в море.

- Що ти робиш? — питаю з жахом, вчепившись за шию Ярослава.

— Нам треба освіжитись. - каже він.

- Але я не хочу! Постав мене! Йди сам.

— Боюся, якщо я залишу тебе хоч на хвилину, тебе можуть вкрасти.

Сказав він це спеціально, чи справді так думає, не знаю. Але результат один, жінка в мені почала співати. І поки я мліла від його слів, шеф зробив те, що погрожував. Відніс мене до моря і відпустив. Спробував, точніше. Він прибрав свої руки, але я схопила його за шию та не відпускаю.

- Можеш відпустити. — каже чоловік.

— Ні, — махаю головою. — Я напевно мала раніше попередити, але я погано вмію плавати.

- Наскільки погано? - Уточнює шеф.

— Як сокирка. - Зізнаюся майже без сорому. — Тож якщо не хочеш втратити сьогодні наречену, раджу повернути мене на берег.

— З тобою самі проблеми. — каже шеф із ноткою втоми та з усмішкою на губах.

— А треба було на березі спитати про мої здібності плавати.

— Чому ти тоді так раділа поїздці на пляж? Якщо не вмієш плавати. - Запитує він питанням на запитання.

— А на пляжі не лише плавати можна, а ще й позасмагати. - Кажу шефу. — Це тобі просто до уваги.

Ярослав кілька хвилин мовчки дивиться мені в очі, потім підхоплює під попу, змушуючи обхопити його торс ногами.

— Я знаю. — каже шеф із муркотливими нотками. — Хочеш покажу, що ще можна робити в морі?

Шеф сильніше стиснув однією долонею моє напівпопіє, другою притискаючи до свого твердого тіла. Як би натякаючи, що саме він планує показати. Я закусила губу, намагаючись вгамувати свою уяву. Але це було на рівні "суперскладний" ще й із трьома зірочками. А виною всьому гарячий погляд шефа. Навіть море не могло остудити його.

— Я-я-я… думаю це не зовсім те місце, де це буде доречно. — говорю хрипким голосом.

- Думаю, ти помиляєшся. - Усміхаючись, відповідає шеф. — Мені здається, це найкраще місце.

Не слухаючи більше моїх заперечень шеф зробив те, що погрожував. Він почав вчити мене плавати!

Я ще ніколи раніше не почувала себе так безглуздо! Гаразд, було кілька випадків у дитинстві. Але це не рахується. Я коли зрозуміла, що мене не збираються спокушати, а просто вчити плавати, мало не потонула. Просто шеф відпустив мене, і я сама триматися за нього перестала. Але варто було спробувати солоної водички, в голові відразу прояснилося і я схопилася за шефа як потопаючий за рятувальний круг. Що недалеко від правди.

— Тримаю! — каже Яр, поки я відпльовуюсь від води.

— Погано тримаєш. — говорю йому з докором.

Шеф тільки багатообіцяюче посміхається. Далі почалося пекло на волі. Через час мені почало здаватися, що простіше дельфіна навчити ходити, ніж мене плавати. Шеф цю думку підтримав, але сказав, що ми здаватися не будемо. Через годину я скиглила, плакала і просилася на берег.

- Давай так, - зглянувся наді мною шеф, - Я тебе відпущу, і якщо ти протримаєшся на воді сама п'ять секунд ми виходимо.

- Давай три. — торгуюсь я.

- П'ять, Лісо. - каже шеф тоном спокусника.

Але я чудово розумію, що слідує за його тоном. Незламна умова. Загалом, довелося мені згадувати, чого мене мучили… вибачте, вчили останню годину і зробити так, як просить шеф.

Тому коли він мене відпустив я з усією серйозністю взялася за справу. Так задумалася, що коли чоловік обійняв мене, дозволяючи розслабитись, я від переляку пішла під воду.

— Ти розумниця, Лісо. - каже шеф, дочекавшись поки я відпирхаюся і приберу волосся з очей. — Хвилину протрималася.

— Скільки? - Не вірю йому.

Але шеф усім своїм виглядом показує, що не жартує.

- Та ви природжений учитель! Знущатися з людей у вас у крові!

- Ти думаєш? - Запитує шеф і відпускає мене, відпливаючи, не даючи за себе вхопитися.

Я від несподіванки знову п'ю воду, сподіваючись, що нічого не підхоплю, виринаю і з обуренням дивлюся на Ярослава.