Глава 8

Ранок. Аеропорт. Мій шеф. І сонна я. Позіхаю, прикривши долонею рота.

- І що це? - Запитує шеф, оцінивши мій вигляд.

Я також дивлюся на себе. Джинси, широка футболка, джинсова кофта зверху, кеди, рюкзак, волосся зібране у хвіст. На обличчі окуляри з прикрас тоненький ланцюжок і сережки гвоздики.

- Це я. - Відповідаю. – І, між іншим, доброго ранку, ко…

Намагаюся видавити із себе слово "коханий" але не виходить. Шеф підіймає брову, спостерігаючи за моїми потугами.

– Навіщо ти корчиш гримаси? - Не витримує бос.

– Хочу назвати вас коханим, язик не повертається. - Зізнаюся. - Давайте я вас просто на ім'я звати буду?

– Спробуй. - Склавши руки на грудях, каже він.

– Доброго ранку, Ярославе Георгійовичу. Господи, язика з таким по батькові зламаєш. – скаржусь йому.

– Коли приїдемо, можеш особисто бабусю відчитати за те, що так назвала батька.

– Та я жартую. – даю задню, згадавши його бабусю.

- А я ні. І ще, без Георгійовича. Просто на ім'я, Василіса.

– Тоді просто Вася. - Усміхаюся йому.

Шеф чекає. Чого? Що я назву його на ім'я?

– Яр. - Кажу.

Він посміхається, але подивившись на годинник, бере свою валізу і котить її до тітоньок що пускають на борт літака. Дивлюсь у спину чоловікові. Помічаю, що не тільки я дивлюся на нього. Багато дівчат проводжають його поглядом. Не проводжають лише старенькі та діти. Хоча ні, брешу, ці теж проводжають. Качаю головою, йду за ним слідом і водночас відганяю думки про своє найближче майбутнє.

У літаку летимо першим класом. Поруч ходять лише модно одягнені стюардеси. Причому часто ходять. За хвилин двадцять я не витримала.

- Може вам нарешті усамітнитися з однією з них? Щоб вони вже заспокоїлися. – питаю у шефа.

– Що? – перепитує він.

Потім широко посміхається, торкається рукою до моєї щоки, нахиляючись нижче. Я затамувала подих. Несподіваний поворот. Що він хоче зробити?

– Що ви… – питаю пошепки.

– Ревнуєш? - Посміхаючись питає шеф.

– Я?! Кого? Вас? Та сильно треба ви мені, щоб я вас ревнувала.

– Тебе, а не вас. – звично каже шеф, відсуваючись.

Він зовсім не виглядає засмученим. Взагалі, після того, як ми сіли в літак, шеф ніби змінився. Став розслабленішим, спокійнішим, на його губах блукає дивна усмішка.

Хм, може, він уже закривався з кимось у кабінці пілота, чи де там зазвичай зі стюардесами ближче знайомляться? У туалеті? Не так важливо, головне сам факт. Може він тому такий щасливий зараз. А що, логічно. А чого тоді дівчата не відстають? Хочуть повторити? Дивлюсь на свого шефа. Думаю, такий може, ще й не один раз. А може, навіть не два.

Шеф помічає мій погляд. Підіймає брову в німому питанні. Я посміхаюся йому і повторюю маневр чоловіка. Поклавши свою долоню йому на щоку, трохи нахиляюся вперед.

— Ви знаєте, що ви дуже гарний чоловік. — говорю тихо, майже інтимним шепотом. — І нахабно цим користуєтеся. Дурні дівчата липнуть до вас як мухи на мед. Але мені ви байдужі. Тож якщо з мого боку і будуть ревнощі, то лише вдавані.

Усміхнувшись, усунулася від шефа. І спокійно продовжила займатись своїми справами. Вставила навушники у вуха, шукаю, щоб таке мені включити. Шеф раптом відбирає телефон.

- Гей! - Видаю, потягнувшись за телефоном.

- Сидіти. - Наказ від шефа.

— Я не собака, щоб виконувати команди. — злюся, виймаючи навушники.

— На ці вихідні ти моя наречена. А це означає, ти виконуватимеш усе, що я тобі скажу. — каже чоловік серйозно.

Не можу зрозуміти куди подівся його гарний настрій. Чи все, ліміт вичерпаний? Передплату як продовжити можна?

— Якщо так говоритимете зі мною, то ніхто в житті не повірить, що ми зустрічаємося. Так що віддайте мені телефон і дайте насолодитися спокійним хвилинами. А самі поки що подумайте над своєю поведінкою. - Кажу чоловікові простягнувши долоню.

- Віддай і подумай. - Відповідає шеф.

- Що мені віддати? - Не розумію його, починаючи сердиться.

— Ми домовилися, що з цього моменту ти звертаєшся до мене на ти. Тому віддай та подумай.

- Ми ще не прилетіли. Я можу насолодитися останніми хвилинами свободи з музикою?

- Ні. - Відповідає чоловік і дає мені чорну папку.

— Ви й у вихідні роботою займаєтесь? — говорю засмучено, беручи папку. — Ви взагалі відпочивати вмієте? І що мені робити з цим?

Відкривши папку, читаю.

— Прочитати та підписати. - каже шеф, даючи мені ручку.

Як цікаво! Це ж наш із шефом контракт на фіктивні стосунки.

- Хм. — тягну здивовано. — Не думала, що ми серйозно контракт підпишемо. — говорю чоловікові, подивившись на нього.

- Чому? - Запитує. — Адже ти сама цього хотіла.