Глава 7

Вільна то й вільна. Поки є час, вирішила вивчити, куди влізаю. Через пів години відчиняю двері з ноги до кабінету шефа, несу в руках роздруковані листи.

- Ми так не домовлялися! - Заявляю голосно. – Спадкоємиця діамантової імперії? Серйозно?

Не відразу помічаю що шеф дещо зайнятий. І судячи з погляду на мене, дуже серйозним питанням.

- Дорогий, що в тебе там відбувається? - Запитав жіночий голос.

Шеф опустив погляд на екран.

- Я краще передзвоню тобі, мамо. – каже він.

- Е-е-е ні! Так не піде! – протестує жіночий голос. - Я хочу познайомитися з тією, що підкорила серце мого хлопчика.

Хлопчик скривився, я чесно сказати теж.

Де хлопчик? Хто? Цей мужик?

- Василісо, підійди, будь ласка. Хочу тебе де з ким познайомити. - Просить шеф дуже доброзичливо. А сам поглядом блискавки кидає.

– Я… У мене там ще є справи. Я пізніше зайду. - Хочу змитися, але мені не дають.

– Вася. – каже він із натиском. - Підійди. Будь ласка.

- Сину, ну що ти справді? Адже вона не твоя підлегла, щоб так з нею розмовляти.

- Помиляєшся матуся. - Каже шеф спостерігаючи за моїм наближенням.

Варто мені підійти, схопив за руку, і посадивши до себе на коліна, притиснув до свого тіла.

- Знайомся, це Василіса. Моя дівчина. Вася, це Віра Львівна. Моя мама.

- Здрастуйте. - Кажу.

У мене шок. Я сиджу на руках свого шефа! У мене кукуха поїхала чи у нього?

Мати шефа вивчає мене певний час.

- Синку, а Вася хто? - Запитує вона.

– Вася моя секретарка. Вона нещодавно влаштувалася до нас.

– Що там за Вася така? – раптом лунає жіночий голос за кадром.

- Мамо, тобі не можна хвилюватися. – відповідає Віра Львівна комусь.

- Це тобі не можна більше ботокс колоти, скоро на себе схожою не будеш. – парує жінка. І на екрані з'являється зморщене обличчя бабусі.

На відміну від матері, бабуся (бо це ж бабуся мого шефа?) є типовим своїм представником.

- Здрастуйте. – повторюю своє привітання.

- Здрастуйте, здрастуйте. – каже старенька. - Як на колінах сидиться, нічого не тисне?

- Ні, нормально. - Відповідаю.

- Ярославе, ти кого це вибрав там? Твоя чергова профурсетка? Мало нам було твоєї колишньої фіфи? Я вже зраділа, що від кікімори цієї позбулися, то ти собі іншу знайшов?

- Бабуль, - просить шеф.

- Приїжджай до нас. – продовжує бабуся. – Ми тобі гарну дівчинку знайдемо. З наших. Ти пам'ятаєш Машу? Ви у школі разом навчалися? Вона питала про тебе.

– Ах ось як! – обурююся, повернувшись до шефа обличчям.

Я побачила шанс!

- Значить, спершу я дізнаюся про ось цю! - Трясу листами зі статтею про колишню боса. На емоціях жбурляю йому їх в обличчя. З огляду на те, що я сиджу у нього на колінах, шансу що я промажу не було. Удар вийшов сильним.

- А тепер Маша, яка чекає на тебе! Так може я не буду нікуди їхати! У тебе, он, – киваю на екран. - Машенька є!

- Ти що твориш? - Запитує шеф тихо крізь зуби.

– І не треба мене вмовляти! Негідник! - Вдаряю на емоціях шефа в обличчя і швидко збігаю.

Біля дверей обертаюся. Ловлю злий погляд шефа. Шепчу губами «Вибачте» і йду, голосно грюкнувши дверима.

Ну от і все! Проблема вирішена! За дверима видихнула. Ха! Як я швидко все розрулила! Тепер у розставанні шефа винен не він, а його мати та бабуся. До нього жодних претензій. Ще й пожаліти мають.

Встигаю зробити кілька кроків.

– Що, трясця твоїй матері, щойно було?! - реве шеф, вийшовши з кабінету.

- Імпровізація. – говорю гордо, розвернувшись. - Круто вийшло, так? Вони повірили?

– Повірили. Бабуля настільки повірила у твою виставу, що наказала тебе обов'язково привести.

- У якому сенсі? - Не зрозуміла, засмутившись.

- Сподобалася ти їй.

- А як же Машенька?

- Ось сама в неї й запитаєш. Завтра. - кидає шеф, розвертається і йде грюкнувши дверима.

Зовсім не цінує чоловік своє ж майно. Ще кілька разів таких хлопків дверима, і або двері відвалиться, або штукатурка.

Отже, відкосити не вдалося. Доведеться вдавати закохану в шефа дівчину. Ну і навіщо він мені треба? Згадала матір свого шефа та його бабусю. Пересмикнулася від поганого передчуття.

Треба відволіктися! Сіла за свій стіл. І зателефонував шеф.

- Зайди до мене.

Сказав і одразу відключився. А хто мені казав, треба вчитися говорити один одному милості? Значить, мене він котиком його змусив називати. А сам при цьому як із болонкою розмовляє.