Глава 6

Важливе спостереження, коли шеф задоволений, все ладнається і працює як годинник. Всі відвідувачі йдуть задоволені та щасливі. Все залежить від їх прохання, само собою.

Як шкода, що таке явище як задоволений бос дуже рідкісне. І швидко проходить. Один телефонний дзвінок, і бос знову похмурий і сердитий. Усі намагаються менше світитися перед ним, а в ідеалі взагалі уникати. Це відвідувачі. Мені, його секретареві, що накажете робити?

Не знаю, як інші справляються. Але я під кінець дня, хотіла дізнатися, хто йому настрій зіпсував, піти й особисто розібратися з цією людиною. І не важливо, хто це. Мене настільки розлютили причіпки шефа до кожної дрібниці, що я готова трощити все і всіх!

Але замість пошукових робіт, я поїхала додому трощити те, що завалялося в холодильнику. Єдина надія була на те, що до ранку він охолоне. Але й вона не справдилась. Щось саме слово "надія" мене останнім часом дуже підводить.

Замість того, щоб уранці привітати свого коханого… гаразд, найкращого… Ну, добре, просто секретаря, шеф навіть не подивився у мій бік. Хамло, він злий та добрий хамло!

Мені не віриться, що минуло всього два повні дні. За відчуттями, я вже весь місяць працюю на благо фірми. У лігві головного злого дракона.

— Доброго дня, Надю. - Увійшов черговий відвідувач.

Я підіймаю погляд, натягую посмішку, зустрічаюся зі Станіславом Сергійовичем.

- Доброго ранку. — говорю у відповідь.

— Ви прекрасні, як завжди. — каже чоловік.

Хм, із козирів заходить?

- Дякую. — кажу чоловікові, чекаючи чого він від мене хоче.

Чоловік простягає мені чорну папку.

— Я передам шефу, що ви прийшли. — говорю, не поспішаючи брати щось із рук чоловіка.

У мене сьогодні немає настрою чіплятися до чужих робіт.

— Я хотів би, щоб спершу ви це подивилися. — каже Станіслав Сергійович.

- Я? - Уточнюю.

— Ви, Надю. - Киває чоловік. — Мені цікаво дізнатися вашу думку.

— Вибачте, я не помічник Ярослава Георгійовича. Мені шкода, що мої дії минулого разу ввели вас в оману.

- Невже? — перепитує чоловік, ніби навіть здивувавшись по-справжньому. — Це великий недогляд з боку Ярослава Георгійовича. Наденька!

Чоловік нахиляється трохи нижче до мене, я трохи відсуваюсь від нього.

— Я б із задоволенням запропонував вам місце у моєму відділі.

- Мені? - Перепитую.

Щось я неймовірно гальмую сьогодні з ранку.

— Я раніше не помічав за вами такої зацікавленості до справ. Але минулого разу ви мене вразили. У вас така хватка, якої немає навіть у моїх підлеглих! Я хотів би вас собі…

- Я не заважаю? - Запитує злий голос, дуже схожий на голос мого шефа.

Станіслав Сергійович замовкає, обертається до шефа.

— Доброго ранку, Ярославе Георгійовичу. — каже чоловік зовсім не злякавшись тону мого шефа.

А холод у його голосі навіть до мене дістав. Залізні нерви у Станіслава Сергійовича, виявляється.

— Переманюєте собі мого секретаря? - Запитує шеф.

- Не без цього. - Не сперечається Станіслав. — Я легко й із задоволенням обмінявся б з вами секретарями.

- Що за чарівна посада? - Запитує шеф, склавши руки на грудях. — Усі хочуть моїх секретарів.

Я перекладаю погляд з одного чоловіка на іншого. Попкорн мені! Такий цікавий сюжет розгортається переді мною. Може я зараз дізнаюся про якісь подробиці з життя та обміну на Надін минулого секретаря?

— Що ж вдієш, ви завжди обираєте найкращих. — каже Станіслав Сергійович.

- Саме так. - Киває шеф. - І ділитися своїм я не звик.

"Своїм? - зачепилась подумки за це слово. - Це я в нього як річ асоціююся?"

- Шкода. — каже тим часом Станіслав, прощається з шефом та зі мною і йде.

Щоправда, перш ніж піти, звертається до мене.

— А ви, Надю, подумайте над моєю пропозицією.

Я киваю. І тільки потім до мене доходить, що він звернувся до мене як до сестри. Я дуже повільно дивлюсь на шефа. Він дивиться на двері, за якими зник Станіслав Сергійович. Після цього різко переводить погляд на мене. Точніше на папку, яку залишив Станіслав. А вже потім на мене. І краще б він і далі папку гіпнотизував, або двері. Їм смерть від його погляду не загрожує, вони не живі. А мене бос точно спопелить зараз.

Шанс на те, що шеф не чув як мене назвав Станіслав танув з кожною секундою.

— Скажіть мені, — просить шеф, поставивши руки на мій стіл і нависаючи наді мною.

Від нього я відсуватися не ризикую, ще кинеться.

- Як вас звати?

- Василіса. - Видаю без затримки.

Шеф киває. І все? Значить, буря минула?

– Тоді маю лише одне питання. - Злий шеф навис наді мною. – Чому ти ще не віднесла свої документи до відділу кадрів?