Глава 5

Повернувшись в кабінет, я насамперед зробила шефу каву. А то він на нараді лише воду пив. Раптом у нього нестача кофеїну, тому він такий загадковий і дивно на мене поглядає. Поставивши перед шефом каву, втекла за свій стіл. Чоловік не питав ні про що. Але за хвилин двадцять напруженого мовчання, він заговорив.

Я напружилася, коли він покликав мене до себе. Подумала, що зараз питатиме за свого секретаря майбутнього. Налаштувалася показувати цілковите нерозуміння на обличчі. Треба не забути додати крапельку співчуття у погляд.

— Викликали. — говорю, явив себе шефу.

- Василіса. — каже шеф, глянувши на мене.

Чоловік склав перед собою руки, спершись ліктями на стіл. Поглядом він вивчає мене. Навряд чи щось нове побачить. Я одяглася так само як раніше, тільки спідницю трохи довшу і сорочку змінила на голубеньку. У шефа до речі теж схожого відтінку сорочка. Вчора була біла, як і в мене. Волосся зібрала в пучок, що встиг розтріпатися за ранок, зате схожий на ті новомодні, що в салонах роблять.

— Я. — говорю, коли мовчання затягується.

- Наберіть HR-відділ, скажіть їм, що мене влаштовує мій нинішній секретар. Нехай вони поставлять вас на цю посаду з повним пакетом.

Я свиснула. Подумки.

Кивнула. Я, звичайно, в собі не сумнівалася. Я розумниця та красуня, змогла сподобатися керівництву. Тільки чим саме поки не розумію. Але це дрібниці. Протримаюся місяць. А там піду, і привіт моє минуле спокійне життя.

— Ви документи вже відносили? - Запитує.

Поняття не маю про які саме зараз документи йдеться, але я впевнено киваю.

- Добре. - каже шеф.

Побачивши, що сталося на зборах, я тепер почну по особливому ставитися до цього слова. Адже це чи не найвищий ступінь похвали від шефа. Тому посміхаюся, наче мені виписали премію.

— Підготуйте мені документи по…

Я приготувалася записувати за шефом. Зрозуміла важливу річ! Навіть дві. З собою треба носити диктофон, я не встигаю записувати за шефом. Друга, я ще не всі документи впорядкувала. Поки шукала потрібний договір для шефа, прокляла Надін та весь її рід. Потім згадала, що вона моя сестра, хоч і не рідна. Нагадала собі що треба бути обережнішою зі словами.

Поки шеф ганяв мене за дрібними та не сильно дорученнями, минуло дві години. Обід, на прохання шефа, я замовила йому в кабінет. Побачивши обсяг роботи, що звалився на мене, замовила і собі. Окремим чеком. Щоб бос раптом не сказав, що я його об'їдаю.

Після обіду почало відбуватись щось дивне. Прийшов мій давній знайомий. Олег Віталійович, я на нараді почула як його звуть. Той, якого шеф похвалив.

— Вітаю, Надю. - каже він.

Я підняв швидкий погляд від документів, кивнула чоловікові.

- Шеф у себе. — говорю, кивнувши на двері, і повертаюся до своєї роботи.

Чоловік глянув у їх напрямі, і продовжує стояти поряд із моїм столом. Прилип, чи що? Знову дивлюся на нього.

- У вас питання до мене? — питаю.

— Це вам, на знак моєї подяки та вдячності. - Мені простягають коробку дорогих цукерок.

Ну це ж інша річ.

Я видаю стриманий кивок з легкою усмішкою, забираю цукерки, ховаю їх у стіл.

Не встигаю послати Олега Віталійовича до кабінету шефа, як він сам туди йде щасливою ходою. Проводжаю чоловіка поглядом. День у нього точно сьогодні вдався.

Зробивши чоловікам каву, повернулася до своїх справ. Віталійович надовго не затримався і через десять хвилин пішов. За ним прийшов інший чоловік. Ми з ним особисто ще не спілкувалися, але, здається, він був присутній на нараді. Так, лишилося згадати як його звуть.

— Доброго дня, Надю. — каже він мені привітно.

— Добрий… — не встигаю домовити «день», мені під ніс пхають ще одну коробку цукерок.

Так, з Олегом Віталійовичем зрозуміло все. А від цього за що? За коробкою цукерок мені тягнуть чорну папку з документами. Я ховаю цукерки в ящик столу. Ще раз зраділа, що вони на відміну від самого столу не прозорі. Взяла до рук теку з документами.

— Ходімо. — говорю, вставши.

Може він звик, що Надін особисто документи шефу передає, хто ж їх тут знає. Але чоловік із місця не зрушив.

— Хіба ви не подивитесь, що всередині? - Запитує чоловік.

Я з думками про ще одну шоколадку відкриваю папку і жорстоко обламуюсь. Шоколадки немає, лише з десяток списаних аркушів А4.

Дивлюся на чоловіка. Що він хоче від мене? Це квест якийсь? Коли тобі треба самому знайти ключ від дверей, перед цим знайти загадки та розгадати їх?

— І що мені робити з ними? — питаю чоловіка.

- Перевірити? - Запитує він трішки невпевнено у відповідь.

Я хмикаю. Я що, учителька, їхні роботи перевіряти? Але під поглядом чоловіка, сідаю на своє крісло і починаю читати, що він приніс. Він сідає на стілець поруч із моїм столом.

— Є зауваження? - Запитує чоловік.

- Є декілька. — говорю, не відриваючись від читання.