Глава 2

Я погана людина. Тому що обманювати погано. Це тяжкий гріх!

"І що я забула тут?" — Зупинившись перед скляними дверима в офіс, питаю сама у себе.

Як їй вдалося мене вмовити?! Сама не знаю. Якось так, клац, і я сиджу в салоні, де мені фарбують волосся, роблять манікюр, педикюр, а потім ведуть на шугаринг.

Тепер я платинова блондинка, а сестра шатенка. І зараз вона летить на острови зі своїм коханцем, а я зібралася дурити й працювати замість неї. Ще раз подивилася на двері. Десь там усередині є ліфт, який відвезе мене нагору, в офіс де сидить бос моєї сестрички. Та ну її в пень! Збираюся піти, але мене хтось штовхає в спину і просять не затримувати чергу. І назад ніяк не вибратися, стільки народу як у метро в годину пік. Доводиться робити крок уперед.

Ну а там все таким же натовпом мене заштовхують у ліфт і притиснувши до стіни, що ні продихнути, ні видихнути, везуть нагору. І постійно хтось виходить, хтось заходить. Але мені так і не дають вийти. Скільки ж тут народу працює! Вибратися виходить лише за кілька хвилин. Та я краще сходами піду. Ага, на таких підборах. Тоді треба десь пересидіти та...

- Ось ти де! - гукає мене чоловічий голос. - Чому тебе нема на робочому місці?

Як я зрозуміла, що мене? Так більше немає нікого. Дивлюсь на всі боки, щоб переконатися. Так, ми з чоловіком одні в коридорі. А ще хвилину тому мені здалося, що навколо мене повно народу. Ну зрозуміло, люди вже в курсі. Напевно, помітили цього типчика здалеку, і одразу ж зникли з його шляху.

- Ти оглухла? - Фу як грубо. - Чому я маю бігати поверхами й виконувати твою роботу?

- Чоловіче, ви напевно помилились. - говорю посміхаючись.

Відчуй себе хамлом, поряд із такою позитивною мною.

- Ти Надя. - каже чоловік.

- Ні, я Василіса.

– Секретар? - Оглядаючи мене з голови до ніг, питає чоловік.

Киваю що ні, потім що так. Так, я заплуталася! Але чоловік підтверджуючи мої припущення про те, що він грубий хам, не дає мені час на подумати.

- Чудово. Значить, занесеш документи до відділу кадрів, відсьогодні та клуша у мене не працює. А ти починаєш зараз же. - Ще раз оглядає мене з голови до ніг.

Невдоволено гримасує, розвертається і йде. Так, план Надін провалився на самому початку. Її таки звільнять. Або...

Подивилася вслід чоловікові, що йде. Тяжко зітхнувши, кинула погляд на двері ліфта, і пішла за серйозним злим мужиком. Все заради мого майбутнього спокою.

Вийшла я, до речі, на верхньому поверсі. Далеко ж шеф Надін заліз. Чоловік йшов дуже швидко, я цокаючи на дванадцяти сантиметрових шпильках за ним. Завтра ж принесу сюди зручніші туфлі, або кросівки. Якщо завтра ще тут працюватиму.

Мені здається, у когось тут манія величі. Або цей чоловік просто соціопат. На весь поверх лише три двері. Одна з них веде у ліфт. Одна бічна та одна в самому кінці коридору. До неї то й пішов чоловік. Зайшов усередину, грюкнувши дверима. Не береже він казенне майно. Я зайшла через кілька хвилин, а тут уже нікого немає. Хм, припускаю шеф зник за великими дубовими дверима. Варіант, що він сховався за другими дверима, які ведуть на кухню, не розглядала. Двері занадто маленькі для такого чоловіка. Хіба що він сховався під моїм столом.

Варто було побачити місце за яким я працюватиму, зрозуміла що стіл теж відпадає. Він прозорий, абсолютно. І як за таким сидіти? Ногу під себе не підібгати, ні туфлі зняти. Варіант із кросівками чи кімнатними тапками тепер точно відпадає. Не день, а суцільне розчарування.

Варто мені сісти за стіл, як телефон задзвонив. Я зняла слухавку, а дзвінок продовжувався і блимала червона кнопка. Ой-йой! Що робити? Я стала натискати якісь кнопки в надії, що одна з них точно спрацює як треба. Але шефу набридло чекати. Він вийшов до мене. Оцінив обстановку, насупився. Підійшов до мене, натиснув кнопку на телефоні і він перестав дзвонити.

- Зламали? — говорю йому.

Вирішаю одразу наїхати на нього, поки він не став наїжджати на мене.

— На мене не дивіться, — кажу, повернувши трубку на місце, склала руки на грудях. — Я за ремонт платити не буду. Спершу дають своїм співробітникам обладнання, що не працює, а потім із зарплати вираховують. Проходили, знаємо.

Шеф спершись на мій стіл обома руками, заглядає мені в обличчя.

- У моєму офісі працює все. - Каже, і натискає на кнопочку на телефоні.

У його кабінеті задзвонив телефон.

— Вам дзвонять. — говорю чоловікові.

Він набирає у груди повітря. Я посміхаюся йому. Давай, вижени мене. Я вже майже змирилася терпіти Надін ще рік.

Прикривши очі та опустивши голову, чоловік випустив усе повітря з легенів.

— Мені просто потрібний секретар сьогодні. — каже він тихо, здається собі.

Поки чоловік займається самонавіюванням, я знаходжу на столі фантик від цукерки. Почувши шарудіння, чоловік підняв очі. Я викинула фантик у смітник.

- Дивись сюди. - каже він.

Коли це ми встигли перейти на «ти»?

— Ця кнопка — виклик до мене, ця відповідь на мій дзвінок. Не забудь натиснути цю, щоб завершити нашу розмову, інакше я почую все, що відбувається тут.