Глава 14

— Кіри немає вдома? — запитала я, підіймаючись ліфтом.

— Твій голос звучить так наче ти її боїшся, — посміхнувся Стефан.

— Та ні… Хіба що трохи.

— Розслабся, вона зараз на плаванні. Повернеться пізніше.

— А чому вона взагалі живе з тобою? Я до того, що Кіра здається незалежною. Очевидно їй було б комфортно окремо.

— Це я її запросив, — у голосі Стефана почулася нотка суму. 

— Навіщо? 

— Не можу сказати, то не тільки моя історія, — він відчинив двері та пустив мене всередину. — Можливо, колись вона сама тобі розповість.

— Це стосується хлопця, в якого вона була закохана?

Стефан зупинився.

— Вона згадувала про це? — здивувався.

— Побіжно.

— То ви ближчі, ніж мені здавалося.

— Я б так не сказала…

Знаходитися в його квартирі без Кіри було дещо… хвилююче. І хоч ми поводилися як друзі, моє тіло досі пам’ятало його дотики та відчайдушно прагнуло повторити це. Шкода, що більше не було перед ким грати.

— Тож ти купила путівку, — почав Стефан, посміхаючись.

— До біса дорогу, — я дістала роздруківку з цінами та поклала її на журнальний столик. — Будь ласка, не кажи, що я дурепа. Це і без слів зрозуміло.

— Ти не дурепа! Просто… ти… — здається, він теж не міг вигадати виправдання. Хоча по обличчю було видно, що докладав максимум зусиль. 

— Старалась? — запропонувала я.

— Точно! Ти старалась заради нашої легенди, — він опустив погляд. — Моєї легенди. Все це така дурня… Ми ж наче дорослі люди, а поводимося, наче підлітки.

— Ми капітально забрехалися. Особливо я. Вже плутаю кому, що казала. Моя подруга переконана, що я зараз на побаченні зі збоченцем. Ліна, що вдома з нареченим. Рома, що в магазині маскарадних костюмів. 

— О Боже… — розсміявся Стефан. — Усе ще гірше, ніж я уявляв.

— Гірше буде, коли ці сюжети почнуть переплітатися. 

— Треба закінчувати. Якщо зустріну Ліну ще раз, то скажу їй, що ми порвали. 

— Напевно, так буде краще, — кивнула я. — Тільки вона може подумати, що ми порвали, бо у тебе є почуття до неї.

— Нехай думає, що хоче, — розвів руками. — А щодо подорожі… Її можна повернути?

— Не знаю. Треба ще раз завітати в агенцію та все пояснити.

— Я зроблю це, — Стефан узяв теку та склав у неї всі документи. На мить затримав погляд на листівці зі світлиною готелю. — А виглядає дійсно розкішно… У тебе гарний смак.

— Я просто брала найдорожче. Цей варіант вразив навіть Михайла, а він грошей зовсім не рахує. Насправді така відпустка мені ніколи не світить. 

— Можливо, колись і ти знайдеш свого Михайла, — хмикнув він.

— Ні, дякую!

— Зачекай тут, — він торкнувся мого плеча, виходячи з кімнати. Я не стрималася та задоволено прикрила очі. Не могла нічого вдіяти. Моя реакція на його дотики виходила за межі нормального. — Ось, — Стефан простягнув конверт. — Це компенсація вартості путівки.

— Не треба! 

— Треба. Якби не я, то ти б так не витрачалася!

— Ти мене не змушував це робити. То було моє рішення.

— А моє рішення повернути тобі кошти. Чи ти хочеш залишатися без грошей поки я змушуватиму турагента анулювати путівку?

— Не хочу, але…

— Все нормально, — запевнив він. — І ще раз дякую.

Я ніякового поклала гроші у сумочку.

— О, і ще одне! — Стефан дістав з полички пакет. — Минулого разу ти забула в мене свій одяг.

— Я сподівалася, що це буде причиною для нашої наступної зустрічі, — навіть не відразу збагнула, що промовила це вголос. — Тобто…

— Для цього потрібна причина? — він здивовано підняв брову.

— Ну… ем… 

— До речі, ми ж планували обговорити мою книгу на вихідних. У тебе не змінилися плани?

— Ні.

— Ти вже на якому розділі? 

— На четвертому, — сама не знаю, навіщо збрехала.

— І як тобі? Я розумію, що парою слів тут не обмежишся, але ж так цікаво!

— Вона дуже… концептуальна, — перше розумне слово, що спливло в моїй голові. Я навіть до кінця не розуміла, що воно означає, але звучало доволі серйозно.

— Концептуальна… — повторив Стефан. — Мені подобається це визначення! А як щодо моменту…

— Ой, мені треба бігти! — підхопилася я. — Рома вже зачекався.

— То ви таки разом? — прозвучало з докором.

— Важке питання.

— Тут всього два варіанти: або так, або ні, — його голос став на дві октави нижче, немов він хвилювався. Хоча зовні на це навіть натяку не було.

— У нас мало бути побачення, але потім підійшли Ліна з Михайлом…

— Хм… Ніколи не думав, що відчуватиму вдячність до них.

Моє серце забилося швидше.

— Чому? 

— Я вже казав, що він тобі не пара.

— А хто пара? — я наважилася підняти погляд та подивитися йому в очі. Але лише на мить, бо це був би занадто інтимний момент.

— Не знаю, тільки не він.

Не таку відповідь мені хотілося почути. Але Стефан не винний, що мої бажання суперечать здоровому глузду. Я губилася у власних почуттях, і чим більше спілкувалася з ним, тим складніше все ставало.

— Зустрінемось на вихідних, — кинула наостанок.

— Чекатиму з нетерпінням. 

Я вислизнула у під'їзд, а звідти на вулицю. Треба якомога скоріше дістатися додому. Рома там напевно вже встиг нового супергероя вибрити. Митець, щоб його. 

Я повернулася додому зі стійким відчуттям провини перед Ромою. Негарно з ним вийшло… Він сидів на порозі будинку та чекав на мене, як Хатіко на свого господаря. Я зупинилася напівдорозі та подивилася на нього. Дивно, проте тепер він не викликав у мене такого захвату як раніше. Не знаю, куди подівався його магнетизм, перед яким я була безсилою раніше. Тепер Рома здавався звичайним хлопцем. Не богом краси, а просто симпатичним. Не ходячим сексом, а лише просто привабливим. Не дотепним, а навіть дещо простуватим. Непоганим, добрим, веселим, по-своєму смішним, але… звичайним. Таким, яких навколо тисячі. Напевно, я сама нафантазувала риси, яких у нього ніколи не було, а потім чекала, поки він їх проявить та розчаровувалася, коли це не відбулося.