Глава 13

 — Хіба не ти вчора сказав, що у нас нічого не вийде? — питала я дорогою до торгового центру. — Чому ж тоді сьогодні тебе знову потягнуло на романтику? 

— Поговорив з твоєю мамою… Вона переконала мене, що не варто опускати руки.

Ну звісно. Мама.

— Я б на твоєму місці не довіряла моїй мамі. Вона не завжди дає хороші поради.

— І все ж, ми вже разом… — знизав плечима. — Чому б не перетворити це на ще одне побачення.

— Побачення в магазині посуду?

— Там воно тільки почнеться. А далі, як карта ляже.

Я такого не планувала, але впевненість Роми переконала мене спробувати знову.

— Гаразд, — власне, мені нічого втрачати. 

Ми пройшли повз череду магазинів, періодично затримуючись то на спорттовах, то біля крамниці зі спідньою білизною, яку б Рома волів купити для мене замість сковорідки. Коли ж я нарешті завела його у потрібний відділ та показала саме те, що компенсує втрату моєї кухонної помічниці, він ледь не втратив свідомість від цінника.

— Тепер розумієш, чому я так сердилася?

— За таку ціну в ній має бути вбудований штучний інтелект! Не розумію людей, які купляють настільки дорогий посуд. 

— Доведеться зрозуміти, бо й сам станеш такою людиною, — я узяла сковорідку та понесла на касу. — Знаю, як тебе втішити. Давай, ти купиш її, а я вдома приготую щось смачненьке для тебе? 

— Таке мені подобається, — посміхнувся Рома. Щоб там не було, мені досі подобалася його посмішка.

Ми оплатили покупку та вийшли у хол, роздумуючи куди рушити далі. Рома дивися розклад фільмів у кінотеатрі, а я роззиралася навкруги в пошуках кав’ярні. Пити каву у другій половині дня — невдала ідея, але через писанину Стефана мені снилася така дурня, що я ворочалася в ліжку до самого ранку та страшенно не виспалася. Ризикувала відключитися разом зі світлом у кінозалі.

— Христина! Чи як там тебе? — знайомим голосом погукали зовсім поряд. — Яка неочікувана зустріч!

Я впізнала Ліну ще до того, як побачила її. Не хотіла обертатись, сподіваючись, що вона звертається до когось іншого.

— Кохана, її звати Юстиною, наскільки я пам’ятаю, — а то вже був голос Миколи. Значить, парочка прийшла на шопінг разом.

Я зрозуміла, що треба діяти. В історії про наше зі Стефаном одруження наявність ще одного хлопця була недоречною. Я і так мала засмутити його через книгу, тому не хотіла підводити ще й у ситуації з Ліною. 

— Я придумала цікаву гру, — прошепотіла Ромі на вухо. — Рольову.

— О… це навіть краще за кіно.

— Так. Зараз ти маєш піти додому.

У Роми засвітилися очі.

— Ага, а що робити далі? 

— Чекати мене там.

— Така собі рольова гра… 

Я обернулась, пересвідчуючись, що Ліна та Микола йдуть у нашому напрямку. Чорт. Треба було якомога швидше здихатися Рому!

— Ні-ні. Найцікавіше попереду. Я тут бачила магазин маскарадних костюмів і мені приглянулася медсестра. Йди додому та вдавай хворого. Я скоро приїду на виклик!

— Ухти… А твоя мама? 

— Здихайся її. Якщо вийде, лікування буде дуже приємним…

— Я згоден!

— А тепер біжи! Мені нетерпиться почати.

Я з замиранням серця дивилася, як він йде. І його рух здавався аж надто повільним. Коли до мене підійшли Ліна з Миколою, Рома знаходився на відстані витягнутої руки. На щастя, він був настільки захоплений майбутньою грою, що навіть не обернувся.

— Ми не завадили? — запитала Ліна. 

— Ні, що ти, — я видушила посмішку. — Просто мала ділову зустріч.

— З тим велетнем? Він теж займається книжками?

— Так… має кілька книгарень у місті, — то була найдурніша брехня. Навіть по обличчю Роми видно, що книгарню той зайде хіба що заблукавши. — А що ви тут робите? Прийшли погуляти?

— Типу того, — кивнув Микола. У денному світлі він здавався ще старшим. В такому віці йому б до моєї мами залицятися… 

— Ми йдемо в туристичну агенцію, щоб купити путівку для медового місяця! Полетимо на Ямайку!

— Нічого собі… — я не змогла стримати здивування. — Це так… дорого.

— Мій бегемотик знає, як зробити мене щасливо, — Ліна поглядила свого майбутнього чоловіка по животу. — А як щодо вас зі Стефаном? 

— Ми теж робимо одне одного щасливими.

— Ні, я маю на увазі медовий місяць. Куди ви поїдете після весілля?

В дурку.

— Ну… ми… Ми ще не визначились. Думаємо підтримати внутрішній туризм, — як на зло, я не могла пригадати жодного курорту, окрім Кирилівки, куди ми з мамою їздили в дитинстві. 

— Може, Карпати? — запропонував Микола.

— Чудовий варіант! — погодилася я. — І по ціні буде майже як Ямайка… Треба забронювати готель. 

— Зараз самий пік сезону! Я дещо здивована, що ви досі не подумали про подорож… Буде дуже сумно, якщо не вийде узяти квитки на літак.

Літак у Карпати? Це щось на багатому. Наскільки я пам’ятаю, Укрзалізницю ніхто не скасовував.

— Я знаю! — вигукнула Ліна, по-дитячому плескаючи в долоні. — Ходімо з нами. Наш агент підбере гарний варіант для вас зі Стефаном.

— О… ні. Нам треба порадитися…

— Стефан не довіряє твоєму вибору? — тиснула Ліна.

— Довіряє! Звісно довіряє! Між нами ідеальна… довірлива… довіра, — останні слова прозвучали, наче цитата з книги Стефана. — А зрештою, ви маєте рацію! Я можу навіть зараз купити путівку! Легко.

— Чудово. Ходімо? — підхопила Ліна.

— А давай! Погляну, що там запропонує ваш агент!

І утрьох, наче справжні друзі, ми пішли у туристичну агенцію. Купувати ніфіга не липову путівку до мого липового весілля. Де була логіка у той момент? Не знаю. Напевно зламалася під тиском Ліни. Виявляється, я дуже азартний гравець. І якщо мене втягнули у гру, то я гратиму до останнього. У даному випадку — останнього заощадження. 

Зазвичай я не піддаюся не провокації. Я завжди вміла тримати себе в руках, а всі мої рішення ще з дитинства були обдуманими та логічними. Зі мною ніколи не було проблем у школі, а в універі й поготів. Мама завжди казала, що я донька мрії і на мене можна покластися у будь-якій ситуації… На роботі я теж ніколи не лажала. Почала працювати у видавництві відразу після впускного та піднялася кар’єрними сходами до посади головної редакторки. Я була відповідальною, серйозною дівчиною. Проте так тривало до моменту, поки я не познайомилася зі Стефаном. Разом з ним вся моя виваженість пішла коту під хвіст. Я почала брехати, хитрити, викручуватися, як вуж на сковорідці, а тепер ще й витрачати шалені гроші, аби моя брехня і ставала правдоподібнішою.