Глава 12

Настрій зіпсувався. Спати було рано, тому я переодягнулася в піжаму та вирішила почитати рукопис Стефана. Сподівалась, бодай це врятує вечір. Дістала з сумки роздруківку перших трьох глав й залізла у ліжко, вмощуючись зручніше. Обожнювала читати саме в ліжку, аби можна було заплющити очі та, обдумуючи сюжет, поступово поринути в сон, де я й сама перетворюся на героїню пригодницького роману. 

— Що ти робиш? — запитав Рома. Він досі не зняв фартух і тепер сидів на дивані, немов засмучений стриптизер, якому не дісталося чайових.

— Вирішила почитати перед сном.

— Тобі ті книги на роботі не набридли? — скривився.

— Ні. Книг багато не буває.

— Дивна ти, Юстино. Он я за все життя одного Колобка прочитав, і достатньо. На інше чтиво не тягне.

Я подивилася на нього поверх аркушів. Виявляється, мій ідеальний Рома зовсім не ідеальний?

— Чому ти не казав про це, коли ми зустрічалися?

— Про те, що не люблю книги?

— Так.

— Напевно, знав що тобі це не сподобається. А я хотів подобатися тобі.

— То чому зараз зізнався?

— Бо розумію, що у нас так нічого і не склеїться. Ти змінилася, відколи ми розійшлися.

Оце так новина.

— Правда? 

— Так. Стала занадто… правильною. 

— Я завжди така була. Просто не показувала цього, бо хотіла тобі подобатися, — зітхнула я. — А тепер можна я почитаю?

— Будь ласка.

Я нарешті занурилася в роман. Хоча… “занурилася” — не зовсім підходяще слово. Я намагалась, проте пірнути у нього з головою не вийшло, бо щоразу доводилось натикатися на каміння у вигляді нелогічностей. До кінця першого розділу у мене розболілася голова.

Стефан писав… абсолютно паршиво. То він десятьма сторінками описує захід сонця, то у двох словах розповідає про минуле головного героя. Діалоги настільки жахливі, що нагадують вправи з англійської мови для роботи у парах у другому класі, а роздуми персонажів розписані в стилі Шекспірівського “Бути чи не бути” на тлі апокаліптичної картини світу. Я вже мовчу про перли на кшталт “У його печальних очах була печаль” і тому подібне масло масляне.  

Якби такий рукопис потрапив на розгляд до нашого видавництва, то його не стали б читати далі другого речення та відразу б надіслали автору втішного листа за шаблоном: “На жаль, це не той жанр, якого ми наразі потребуємо”. Все було настільки погано, що мені стало шкода дерева, які загинули аби стати папером для друку цих кількох глав. 

Кіра мала рацію. Я даремно пообіцяла Стефану, що скажу свою думку. Як тепер викрутитися? Адже зовсім не хочеться образити його, але й хвалити відверту маячню я не готова.

— Судячи з виразу твого обличчя, ця книга не виправдала сподівань, — пробурмотів Рома. Він нарешті одягнув шорти й тепер валявся на дивані, граючи у мобільну гру.

— Так і є… Але найгірше те, що я маю сказати про це автору.

— То в чому проблема? Скажи.

— Я не хочу, щоб ця людина ображалася на мене. 

— Хочеш я скажу? — знизав плечима Рома. 

Я уявила, як справжній Рома приїжджає до тимчасового та заявляє, що його мрія стати письменником ніколи не здійсниться. 

— Та ні. Якось сама впораюсь, — посміхнулась. — Зрештою, не вперше. 

Одначе моя напускна впевненість розвіялася, щойно я побачила повідомлення на мобільному.

“Привіт! — писав Стефан. — Ти ще не почала читати? Я не хочу бути нав’язливим, але не терпиться дізнатися твої враження. Може, зустрінемось на вихідних та все обговоримо?”

Мені дуже хотілося втілити у життя першу частину його пропозиції та ніколи не чіпати другу, там де “все обговоримо”. Якщо я скажу правду, він образиться і, можливо, навіть перестане спілкуватися зі мною. Якщо я збрешу, що його писанина цікава, то потім доведеться вигадувати відмовки, чому я не даватиму рекомендації щодо її видання. Все так складно…

“Якраз читаю! Я не проти зустрітися на вихідних” — відповіла, уникаючи зайвих уточнень. До вихідних було цілих два дні, і я щиро сподіваюсь, що до того часу вигадаю, як викрутитись. 

“До речі. Раптом тобі цікаво… Ми одружуємось у серпні. Мені телефонувала Ліна, питала чи я не передумав щодо обслуговування її весілля. Спершу я був впевнений, що зможу розповісти їй правду, але на практиці це складніше. Вибач”

Тепер він мене розуміє. Після дуже гарної брехні важко розповідати геть некрасиву правду. 

“Вже через місяць?! Я не встигну схуднути до весілля!”  — я хотіла, аби його не картало сумління. Мені подобалося грати його наречену, я б із ним навіть під вінець пішла, якби довелося. 

“Тобі не треба худнути. Ти в чудовій формі” — якби ж він так дотепно книги писав, як робить компліменти. — “Тоді в суботу я заїду по тебе. Десь о восьмій вечора. Підійде?”

Я вже було почала друкувати “так”, але вчасно зупинилася. У мене досі жив Рома. Навіть після визнання ним того факту, що парою нам скоріш за все не стати, було б незручно їхати з іншим хлопцем. Навіть якщо то не побачення, а просто ділова зустріч. 

Але хотілося, щоб було побаченням. 

“Краще я приїду сама. Ти лише обери місце” — сподівалась, це не виглядало грубо.

“Як хочеш. Давай тоді зустрінемося біля входу в Саржин Яр. Там поряд є маленька затишна кав’ярня. Якраз там я написав більшу частину своєї книги”

І саме там я маю сказати, що твоя книга туфта.

Я всю ніч думала, що казати Стефану. Думала про це вранці, коли повернулася мама та на пару з Ромою доїдала вчорашню лазанью. Думала дорогою на роботу. Думала, думала, але так нічого і не вигадала. Останньою моєю надією залишалася Кіра, тому я вчепилася у неї, щойно побачила в офісі.

— Я його прочитала! — заскиглила, наче скоїла щось жахливе.