Глава 11

— Юстино, — вигукнула Юля, яка увесь цей час скоса спостерігала за нами, — можеш зайти? У мене тут питання стосовно договорів.

— Зараз! — я знову подивилася на Кіру. Ніколи не бачила її в такому стані. Я вважала, що максимальний спектр її емоцій це злість — зневага — скептицизм. А тут щось інше… хвилювання? — Чому мені не читати той рукопис?

— Бо не треба.

— Але Стефан попросив. Він навіть прислав текст мені на пошту. Я збиралася роздрукувати частину, щоб почати читати перед сном.

— Повір, не варто, — вона напружено стиснула губи, немов таким чином намагалася втримати при собі зайві слова. 

— Там щось страшне в сюжеті? Кров’яка та кишки?

— Страшне… але не в сюжеті, — зітхнула. — Там увесь роман — суцільний жах. Всі, хто читав його, пожалкували про це. А найгірше, що Стефан переконаний у своїй геніальності та не приймає погану критику. Він мріє про кар'єру письменника. Навіть планує купити будинок на березі озера, щоб зробити там кабінет з панорамним вікном, де творитиме свої шедеври. От тільки від шедеврів там лише літера "ш", тобто "шлак". 

— Не думаю, що все аж настільки погано. 

— Просто повір мені на слово.

— Сама розберуся, — я піднялася та пішла у напрямку свого кабінету. — Ми ж не подруги, тому я не зобов’язана прислухатися до твоєї думки.

Позиція Кіри була очевидною. Вона не хотіла, аби ми зі Стефаном спілкувалися. Звісно, якщо я відмовлюсь від рецензії на його рукопис, у нього більше не залишиться причин цікавитися мною. І чому вона така колючка? Не може ж людина народитися відразу злою та невдоволеною життям? Павло, наприклад, теж гівнюк, але погано він ставиться лише до мене, з іншими поводиться цілком нормально. Кіра ж холодна до всіх. Просто Снігова Королева. 

— Привіт, Юль, — я сіла у своє крісло та з блаженством заплющила очі. Як добре вдома. — Про які договори ти казала? 

— Немає ніяких договорів! Я намагалась врятувати тебе від Кіри. Чого вона причепилась до тебе? Досі не можете поділити хлопця?

Я вже й забула про історію зі зрадою. Чорт, ще й появу Роми треба якось пояснити…

— Ні. Та ситуація давно забута. Ми вирішили, що чоловіки не варті сварок. 

— Тоді про що ви говорили? 

— Та про… її брата.

— Брата? — в очах Юлі з’явилася цікавість. 

— Угу, він хоче аби я прочитала його рукопис.

— Пф… Нафіг його! Напевно таке ж притрушене, як і сама Кіра! Краще не зв’язуйся. 

— А якщо він дійсно талановитий? 

— У нас скринька тріщить він рукописів талановитих авторів. Нехай надсилає рукопис, ми розглянемо його в порядку черги — десь за пів року.

— Напевно, ти маєш рацію, — відповіла, аби тільки закінчити цю розмову.

Кілька годин ми не розмовляли, бо були зайняті кожна своїми справами. Час від часу лише перекидалися парою слів по роботі. Однак, коли настала обідня перерва, Юля видала:

— Сьогодні ти зобов’язана прийти до нас на вечерю! Це останній шанс познайомити тебе з нашим другом. Відмови не приймаються!

Вона знову увімкнула режим свахи. Юля завжди намагалася звести мене з якимсь зі своїх знайомих, а особливо це загострилося, коли у неї самої з’явився хлопець, майбутній чоловік. Тоді вони увесь вільний час проводили разом. Якщо ми з Юлею хотіли сходити кудись разом, то до нас обов’язково приєднувався її коханий, а вже за пару хвилин я почувалася поряд з ними третьою зайвою. Через це Юля вирішила, що було б круто гуляти парами, і почала підсовувати мені кандидатів.

Проблема полягала лише в тому, що всі її варіанти, а їх було аж п’ять, мені не подобалися. Не те щоб вони були поганими, просто жоден не викликав цікавості ані зовнішністю, ані внутрішнім світом. Коли ж я їхала на зустріч з шостим, то зустріла Рому… Якби Юля його не побачила, то й досі була б переконана, що я вигадала свій роман з ним, аби вона припинила пропонувати мені хлопців. 

— Я не можу. У мене плани.

— Які? 

— Де з ким зустрічаюся… 

— Серйозно? І ти мовчала? Як його звати?

Рома. Той самий Рома, якого ти вже знаєш. Але візуально то інша людина. Чорт, все заплуталося…

— Я ще не знаю.

— Як це?

— То побачення наосліп.

У Юлі злетіли брови.

— Не вірю, що ти на таке погодилась.

— Я сама не вірю, але вирішили спробувати щось новеньке. Чому б і ні?

— Дійсно… Ну розповіси тоді, чим все закінчилося.

— Обов’язково.

Я знову пірнула у справи. Час від часу ловила на собі пильний погляд Кіри, але вдавала, наче не бачу її. Нехай каже, що хоче. Я все одно прочитаю роман Стефана. Своїми відмовами вона лише розбурхала у мені цікавість. А раптом там майбутній бестселер?

Додому я поверталася сповнена надії та приємного передчуття, яке завжди бувало перед побаченнями з Ромою. Дорогою думала, яку б сукню одягнути в ресторан. Хотілося підібрати вбрання, яке Рома ще не бачив, аби знову відчути на собі його захоплений погляд. 

Однак, коли я зайшла у дім, стало зрозуміло, що ніякий ресторан мені не світить. Штори були закриті, аби утворилася повна темрява. У вітальні та на шляху до кухні палахкотіли свічки, які ми з мамою купували, але ніколи не використовували, бо вони були занадто гарними, щоб їх палити. Аромати від цих свічок змішалися в якусь огидну смердючу симфонію. Жасмин, морський бриз, кориця та нотки сандалу… Будинок нагадував церкву на Великдень, коли в неї набивається купа народу, кожен зі своїми парфумами. 

Пройшовши алеєю зі свічок, яку довершували лампадки, куплені мамою для кладовища, я нарешті побачила Рому. Беру назад свої слова про церкву. Такій розпусті там явно не місце. Він стояв посеред кухні в одному лише фартусі. Виглядало ефектно, тут нічого не скажеш, але…

— Раптом зайде мама! — вигукнула я, закриваючи двері.

— Не зайде. Вона пішла до подруги з ночівлею, а будинок люб’язно залишила нам.

— Ясно… — намагалася дивилися деінде, але мій погляд, немов магнітом, притягувало до його торса. — Але я думала, що ми підемо в ресторан…