Глава 10

Я прокинулася раніше та деякий час лежала нерухомо, дивлячись на Рому. Навіть з відкритим ротом, розпластаний по дивану, він виглядав наче кадр з реклами дезодоранту Old Spiсе. Він був гарним у будь-якому ракурсі. Одначе, на свіжу голову, я переосмислила своє бажання заручатися з ним і навіть раділа, що такого не сталося. Можливо, то було б моєю великою помилкою, адже я дивилася на Рому, але бажання лягти біля нього у мене більше не виникало. А навіщо заводити стосунки з чоловіком, до якого вже не тягне?

Піднялася за хвилину до будильника. Навшпиньках вийшла на кухню, аби випити води в рамках нашого з Юлею челенджу. Вона побачила його у якоїсь блогерки. Називалася та дурня “Бадьорий ранок” і полягала в зобов’язанні протягом місяця щоденно пити склянку води на голодний шлунок та робити аеробіку. З аеробікою щось ніяк не складалося, але я пила водичку та вперто переконувала себе, що це теж допоможе зберегти молодість та стрункість. 

Яким же було моє здивування, коли я застала маму біля плити. Маму. Жінку, яка могла приготувати хіба що гроші для оплати доставки їжі. У нашій сім’ї завжди куховарила я. Років з чотирнадцяти довелось перейняти цей обов’язок на себе, аби не померти від голоду, поки мама переживала чергову депресію від розриву з чоловіком. На той раз вона вдруге намагалася зійтися з моїм батьком і все пішло коту під хвіст. 

— Що ти робиш? — запитала я, з осторогою дивлячись на млинці, що солідною гіркою височіли та тарілці. Вони виглядали аж надто… нормальними. 

— Сніданок.

— Але ти ніколи не пекла млинці на сніданок…

— Вирішила навчитися, аби порадувати нашого гостя, — промовила вона, наливаючи тісто на сковорідку. — Хочу, аби в нього залишилися приємні враження від проживання зі мною. Я вже давно пообіцяла собі, що ніколи не перетворюсь на типову свекруху, яка пиляє та ненавидить зятя. 

— Не перетворишся. Хоча б тому, що я не збираюся заміж.

— Поки що. От ви з Ромчиком помиритесь…

— Ми вже помирилися, але це не означає, що ми знову будемо разом.

— Чому ні? 

— Бо я не впевнена у ньому. Не хочу про це говорити, — я насилу допила останні краплі води. — Просто прошу тебе не поспішати, добре?

— Як скажеш, доню, — зітхнула вона. — То мені не пригощати його млинцями? 

— Пригощай, нащо ж добру пропадати.

Я перекусила, прийняла душ та одягнулась на роботу. Рома у цей час лише розплющив очі. 

— Гарно виглядаєш, — пробурмотів він, ковзаючи по мені поглядом. — Ніколи не бачив тебе в образі ділової жінки… Це сексуально.

— Дякую.

— Слухай, Юстино. У мене є чудова ідея. А що як ми сходимо кудись ввечері? Може, в той італійський ресторанчик, про який ти казала?

Чому б і ні? Чим раніше я розберуся у своїх почуттях до Роми, тим краще. Кілька побачень лише допоможуть у цьому.

— Давай.

— О котрій забрати тебе з роботи?

— Не треба мене забирати! — відрубала я. — Сама доберуся.

— Але ж ти хотіла познайомити мене з колегами…

— Я хотіла показати їм хлопця, з яким зустрічалася. А не хлопця, у якому вщент розчарувалась. Відчуваєш різницю?

— Ти говориш так заплутано... У мене ще мозок не прокинувся.

— Проте інший орган прокинувся та готовий до роботи! — зазначила я, насилу відводячи погляд від його боксерів.

— Сорян, — Рома натягнув простирадло на себе. — Це ти винна. Занадто приваблива.

— Якщо хочеш жити у цьому домі, то май за правило ходити у шортах або штанах. Не хочу, аби мама бачила твого… 

— Містера Молота?

— Точно, я забула, що в нього є ім’я.

— Як ти могла?! — обурився Рома, наче це зачепило його честь.

Я взяла сумку та закинула у неї гаманець. Наче готова.

— Ти запам’ятав? Разом з Містером Молотом чекайте на мене тут. Нікуди не їдьте.

— Та добре… Як скажеш, — він перевернувся на інший бік і… знову заснув. Якось інакше я уявляла роботу над стосунками. Можливо, саме через свою образу, я завищувала вимоги до нього, проте нічого не могла з тим вдіяти.

Дорогою до роботи я перевірила пошту, там був лист від Стефана з вкладеним у нього документом. Мені кортіло якомога швидше почати читати його рукопис. Гадаю, він міг би багато розповісти про автора. Стефан і досі залишався загадковим для мене. Я наче й знала доволі особисті факти його життя, але все одно була занадто далекою навіть від того, аби зватися його подругою. 

“Незручно вийшло з твоїм кузеном. Сподіваюсь, він повірив у другий акт нашої вистави” — було написано у листі. 

Я не звикла переписуватися за допомогою електронної пошти. Зазвичай таким чином вела діалоги тільки по роботі. А тут захотілося відповісти. 

“Все добре. Ти був неперевершено переконливий. Дякую, що виручив ще раз”

Вийшла з метро та замість тролейбусу, вирішила пару зупинок пройтися пішки. Я любила ранкові прогулянки, бо ж більшу частину літнього дня проводила в офісі, а потім не помічала, як наставала осінь. 

У сумці знову завібрував телефон, сповіщаючи про вхідний лист. Так швидко! Я, посміхаючись сама собі, поспіхом відкрила його та прочитала:

“Ми можемо повторювати це стільки, скільки знадобиться”

Я б не проти. Мені подобалося наше спілкування, а інших приводів для зустрічей у нас не було —  тільки грати пару.

“Навряд чи знадобиться. До мене повернувся справжній Рома” — набрала я.

Пройшла одну зупинку, другу. Спеціально тягнула час, не заходячи у видавництво, бо чекала на відповідь Стефана. 

Та замість сповіщення від пошти, я почула мелодію дзвінка. 

— Слухаю! — відповіла, переходячи на діловий тон. За пару хвилин починався мій робочий день, тому я була переконана, що телефонують мені саме по роботі.

— Що означає “повернувся”? — почувся голос Стефана. — Коли він встиг?

Я — бізнес леді. Керую цілим відділом, щоденно веду переговори з партнерами, приймаю на роботу працівників та звільняю тих, хто не виправдовує моїх очікувань (що не стосується Павла, бо у нього імунітет). Я ніколи не тремтіла від хвилювання, відповідаючи на дзвінок. До цього моменту.