Глава 9

Павло остаточно заплутався, якої лінії йому дотримуватись. Чи то до останнього стояти на тому, що Рома поряд зі мною не справжній, чи то увімкнути старшого брата та гніватися, що цей козел насмілився приїхати до мене. Друге додало б йому честі, першу — насолоди.

— Тобі треба повертатися додому, — промовила я, звертаючись до Стефана, який знову перетворився на тимчасового Романа. — Ми все вирішили.

— Ти впевнена? — він торкнувся кінчиками пальців до мого ліктя. — Я б зробив тебе щасливою.

Павло не зміг промовчати.

— Ти зробив її посміховиськом, — кинув він, а щоб компенсувати раптовий порив сміливості, вмить відскочив на кілька кроків. Нехай Стефан і недуже скидався на боксера, та його слова щодо всіх поясів у своїй вазі змушували Павла не забувати про інстинкт самозбереження. — У нашій сім’ї таке не пробачають.

Ого. Навіть не знала, що у нашій сім’ї є якісь принципи. 

— Я й не пробачила, — відповіла, сподіваючись якомога швидше закінчити цю розмову. — Рома вже повертається додому. 

— Так, — зітхнув той. — Прощавай, Юстино.

Він кинув на мене останній погляд, сумно посміхнувся та повернувся в машину. То було настільки правдоподібно, що я ледве не розплакалася. Саме цього Рому мені не хотілося відпускати. 

— І не повертайся, бо мало не покажеться! — вигукнув услід Павло, коли переконався, що його вже точно не почують.

— Звідки така турбота? — скривилася я.

— Ми одна родина! Я переживаю за тебе.

— Ой, не бреши… — пішла у напрямку дверей, а Павло побіг за мною. — Що тобі треба?

— Відгул, — відповів, не зволікаючи. — Два!

У мене очі на лоба полізли від такої нахабності. 

— Навіщо? Перевтомився нічого не робити? 

— Вдам, що не почув цю образливу нісенітницю. Я хочу провідати знайомого, він нещодавно повернувся з-за кордону. Ми давно не бачилися.

— Провідай його після роботи.

— Не можу, він живе в іншому місті, а моя зарплата не дозволяє накопичити на власну машину. Треба підлаштовуватись під громадський транспорт. Юстино, будь людиною… Невже два дні на роботі зіграють роль? 

— Зіграють. Тим паче перед Книжковим Арсеналом. Ніяких вихідних, я навпаки думала попросити співробітників залишатися на овертайм.

Ми піднялися сходами на терасу. Точніше, я піднялася, а Павло надувся, як ропуха, та залишився позаду, на ходу організувавши мовчазний пікет. Та нехай хоч голодовку оголосить, мені байдуже. 

— Мамо, я вдома! — вигукнула, заходячи у дім. — Ти ще не спиш?

— Ні, люба, — почулося з кухні. — У нас гість…

Вже тоді в мене з’явилося погане передчуття. Гість — це або новий чоловік мами, з яким вона намагатиметься побудувати чергові приречені на крах стосунки, або…

— Привіт, Юстино, — Рома ніяково посміхнувся. 

Метелики, які пурхали у моєму животі, поки я була зі Стефаном, раптом перетворилися на груду каміння.

— Якого дідька? — все, що змогла вимовити, дивлячись у його карамельного кольору очі. 

Виявляється, я сумувала за ним сильніше, ніж хотіла визнавати. У думках відразу виринули спогади про наші неймовірні побачення, про пристрасть, що вирувала між нами, про те, як рахувала дні до наступної зустрічі… Мені не вистачало його. 

Ми дивилися одне на одного лише мить, але вона значила так багато… Він прийшов, значить йому не байдуже. Значить, у наших стосунків ще є шанс. Ми можемо бути разом, не зважаючи на незручності. Наші почуття допоможуть подолати будь-які перешкоди.

— Власне, мені може вистачити й одного дня! — озвався Павло, наближаючись. 

Я підскочила, повертаючись у реальність. Не можна допустити зустрічі цих двох. Вона б зруйнувала мою довершену піраміду з брехні. 

— Одну секунду! — я штовхнула Рому у сусідню кімнату та зачинила двері. — Чекай тут! Тільки не висовуйся, благаю.

Потім схопила зі столу, де мама розвела частування, цукорницю та вибігла з нею на терасу. 

— Тримай, — ткнула її в руки Павлу. — Повернеш потім. Можеш брати вихідні, я передумала.

— Чого це раптом? — зробив своє фірмове прищурювання. 

— Бо збагнула, що твоя відсутність принесе більше користі колективу! Добраніч. Гарної поїздки до друга. Не поспішай повертатися.

Павло розплився у задоволеній посмішці. 

— Побачимось наступного тижня! — обійняв цукорницю та почимчикував додому.

Я зробила глибокий вдих. 

Небезпека усунута. Тепер можна переходити до приємної частини. 

Поправила сукню, вирівняла спину та налаштувалась на каяття Роми. 

Я зраділа, що була так гарно одягнена. У сукні цей момент виглядав значно романтичніше, аніж у нудному офісному вбранні. Яке, між іншим, залишилося у Кіри. Головне, щоб вона не викинула його, адже від неї можна очікувати чого завгодно. 

Повернулася в будинок та, перш ніж піти до Роми, вирішила поговорити з мамою. 

— Поясни, — промовила я, зазираючи у кухню, — якою логікою ти керувалася, коли вирішила впустити незнайомого чоловіка. Раптом він виявився б грабіжником або ґвалтівником?!

Мама відсьорбнула чаю та знизала плечима.

— Красти у нас нічого. А щодо другого… ти його бачила? Якби такий чоловік зазіхнув на мою честь, то я б роздягнулася першою.

Не здивована. Якщо нормальні люди з віком стають мудрішими, то мамі разом з сивими волосинами додається лише легковажність. Я звикла до цього, і вже не сердилася. 

— Скажи, він класний? — підморгнула я. — І навіть зовсім не уявний.

— Гаразд, я каюсь, що не вірила тобі, — мама підняла руки до гори. — Якби в мене був такий чоловік, то я б теж приховувала його від злих очей.

Та я й не приховувала. Навпаки мріяла, аби про нього дізналися усі мої знайомі. Просто якось не складалося. Соціальні мережі Рома не вів принципово, бо вважав, що то не чоловіча справа. Спільних фото ми не мали, бо насолоджувалися кожною хвилиною разом і зовсім забували про телефони. Він встиг познайомити мене з деякими своїми приятелями, коли я чекала його з тренування, а ось я покладала всі надії на корпоратив, який обернувся розривом.