Глава 7

— А ти як думаєш? — запитав він.

— Не знаю… Хочеш, щоб я вгадала?

— Давай, — черга все одно майже не рухається. — Цікаво почути твої версії.

Я роззирнулася, намагаючись знайти якісь підказки — іменний брелок, документи чи щось подібне.

— Не мухлюй! — похитав головою тимчасовий.

— Добре… Ну, ти точно не Роман. Це було б дуже дивним збігом.

— Ні, не Роман.

— А ви з Кірою не близнюки?

— Ні.

— Хм… Шкода, тобі я могла припустити, що ти Кирило. О, а твоє ім’я має жіночу форму?

— Так.

— Тоді все просто! Ти Олександр або Євген.

— Не вгадала.

— Та годі! Якийсь Анастас? Олесь? Ясь?

— Хочеш сказати, я схожий на Яся? — знову натиснув на газ, і ми повільно покотилися до воріт. — Ще варіанти?

— Здаюсь! Кажи вже, бо я згораю від цікавості.

— Боюсь, я так довго тягнув інтригу, що ти будеш розчарована, почувши моє справжнє ім’я.

— Якщо я розчаруюсь твоїм справжнім іменем, то й надалі називатиму тебе тимчасовим Романом.

— Тобто, ти розраховуєш, що ми й надалі спілкуватимемось? 

Мені зробилося ніяково. Цілком можливо, що наші плани зовсім не збігалися. 

— Ну… я не… Було б добре, але…Та… — таке враження, що я намагалася зліпити відповідь із суцільних сполучників. 

— Я жартую, Юстино! Розслабся!

— Просто скажи, як тебе звати, — пробурмотіла я, потираючи спітніли долоні об коліна.

— Стефан.

— Стефан?

— Ти розчарована?

— Ні… Зовсім ні. Мені подобається! Стефан…

— Мене назвали на честь діда. 

— У твого діда було гарне ім’я. І у тебе теж.

— Взагалі-то мого діда звали Степан, але жінка, яка реєструвала мене у пологовому, не розчула та написала Стефан. Мамі сподобався цей варіант, і вона його залишила.

— Правильно, бо Степан тобі б не личило. 

— Мені і Роман не личило, але тебе це не зупиняло.

Нарешті ми припаркувалися.

— Ти готовий? — запитала я так само, як він мене перед корпоративом.

— Так, звісно, — посміхнувся, проте його хвилювання було помітно.

Ми вийшли з машини. Стефан дістав з багажника мішок корму та поставив до інших “подарунків”, а коли він повертався звідти, до нього підбігла дівчина. Я відразу зрозуміла, що то і є Ліна. Вона дійсно була схожа на королеву. Королеву Краси. Довгі ноги, гарна талія, підкреслена коротким рожевим топом, довге золотаве волосся та миле личко. Я, хоч і вважала себе доволі привабливою, та все одно поряд з нею почувалася коровою. Відразу пошкодувала, що не прихопила на роботу косметичку для нормального макіяжу…

— Привіт, любий! — вона поцілувала Стефана у щоку. — Я така рада тебе бачити!

— Дякую, що запросила, — дещо зашарівся той.  

Разом вони виглядали доволі органічно. Були схожі на Барбі та Кена, яких випустили набором.

— Сподіваюсь, тобі сподобається вечірка, — поки вона це говорила, її долоня лежана у Стефана на плечі. Прилипла чи що?

— Вже подобається. Тут дуже гарно, — він озирнувся та нарешті згадав про мене. — О, познайомся — це Юстина.

Я підійшла ближче та посміхнулась.

— З Днем Народження! — помахала Ліні. 

Раптом згадала, що забула свій телефон у машині. А без нього я почувалася як без рук. Наприклад, не мала, куди відвести погляд, приховуючи ніяковіння. А ще не могла збрехати своєму супутнику, що отримала важливий дзвінок і маю бігти. Хоча… він так дивився на Ліну, що навіть і не помітив би мого зникнення. — Слухай… Мені на хвилинку треба повернутися у машину.

— Так, звісно, — Стефан дістав з кишені ключі та передав їх мені. — Сама впораєшся?

— Ага.

Я побігла на парковку. Відкрила дверцята та узяла свій мобільний. Там же про всяк випадок перевірила, чи не дзвонив мені Рома. Його бажання поговорити могло б трохи підняти мою самооцінку, а я цього дуже потребувала. Не дзвонив.

Що ж, довелося повертатися до Стефана та його вже майже не колишньої дівчини.

— Все, забрала! — сказала я, повертаючи ключі. — Зазвичай, я ніколи не забуваю телефон.

Але Стефан не відповів. Він стояв, майже не дихаючи. Просто дивився перед собою на Ліну і… чоловіка, який стояв позаду неї та обіймав її, поклавши долоні на стегна.

— Ми будемо дуже раді, якщо твій кейтеринг обслуговуватиме наше весілля, — прощебетала Ліна. — Правда, коханий? Микола якось був на фуршеті, організованому твоєю компанією. Він у захваті!

Весілля? Коханий?

Нарешті я зрозуміла причину ступору мого супутника.

Ліна зовсім не хотіла відновлювати стосунки з ним. Вона покликала Стефана, щоб похвалитися заручинами з новим чоловіком.

До біса упередженість. Кіра мала рацію. Ця фіфа — ще те стерво!

— О… — Стефан нарешті повернувся на землю. — Миколо, я забув познайомити тебе зі своєю дівчиною.

Він схопив мене за талію та притягнув до себе.

— Її звати Юстина. Ми теж плануємо одружитися.

І тут я зрозуміла, що вечірка обіцяє стати незабутньою.

У перші секунди я навіть зраділа, що зможу відплатити Стефану тією ж послугою. А потім збагнула, яка велика відповідальність лежить на мені. Грати не просто дівчину, а наречену! Як на мене, це значно складніше. Хвилювання накрило з головою. Я опустила очі, аби Ліна та Микола не помітили паніки у моєму погляді. Вчепилась у свого новоспеченого нареченого та намагалася приховати шалений стукіт серця. 

— Он як… — Ліна видушила посмішку, але вона була настільки нещирою, що більше скидалася на спазм м’язів. — Вітаю! Я навіть не знала, що у тебе хтось є…

— Ми вважаємо, афішувати своїми стосунками — дурний тон, — промовила я, подумки сміючись з того, що в ситуації з Ромою я саме цим і грішила. — Не всім так пощастило у коханні. Навіщо викликати заздрість у людей?

— Точно, — кивнув Стефан.

— Ну що ж, проходьте. Розважайтесь… — з вуст Ліни це звучало наче “валіть нахрін звідси, бо ви мене розчарували”. — Ще побачимось.