Глава 5

Чесне слово, я намагалася працювати. Одначе мої думки літали десь далеко за межами видавництва. Я згадувала корпоратив, прокручувала у голові діалоги з тимчасовим Романом та знову, і знову жалкувала про те, що ми не поговорили після. Мені не давало спокою відчуття якоїсь незавершеності. Наче ми не поставили крапку, а мали б…

Кіра відмовлялася давати його номер, скільки б я її не просила. Стала на охороні свого брата, мов Цербер. Але я не збиралася запрошувати його на побачення чи щось подібне. Мені лише хотілося сказати йому “дякую”.

Я проявила неабияку логіку, додумавшись зателефонувати у службу кейтерингу, яка обслуговувала наш бенкет. 

— Доброго дня… — промовила, жалкуючи, що не продумала наше спілкування наперед. Імпровізація мені погано вдавалася. — Мене звати Юстина Висоцька. Минулої п’ятниці ви годували мене та колег на корпоративі.

— Добрий день, Юстино! Маєте якісь зауваження? Щось не сподобалося?

— Ні, що ви… Все було на вищому рівні. Я лише хотіла запитати контакти одного з ваших офіціантів.

— Він зробив помилки під час обслуговування? Бажаєте залишити скаргу?

— У вас якась песимістична агенція, їй богу. Ні, той офіціант навпаки дуже добре показав себе, тому я б хотіла залишити йому окрему подяку. 

— Дякуємо, проте наш персонал не бере чайових.

— Гаразд… Скажу як є. Той офіціант дуже сподобався моїй подрузі. Я намагаюся знайти його, щоб організувати їм зустріч, — останнім часом я так багато брехала, що ризикувала заплутатися, кому яку маячню говорила.

— Зрозуміло! — голос менеджера став веселішим. — Як його звали?

— Не знаю.

— Він не носив бейдж? Ми за таке штрафуємо!

Може, і носив до того, як я попросила його зняти все зайве… Ото роззява! Його ім’я було у мне прямо під носом, а я не подивилася.

— Я не помітила. Він був… симпатичний. У білій сорочці, чорних штанах…

— Пані, під ваш опис попадають всі хлопці з нашого штату.

— У нього було хвилясте волосся! — видала я. — Трохи неслухняне хвилясте волосся. Одне пасмо постійно спадало йому на лоба, і він мав проводити по тому волоссю руками, аби поправити зачіску.

— Хм… а тепер жоден не спадає на думку. 

— А ви б могли… Могли надіслати мені на електронну пошту фото з резюме всі ваших офіціантів. Я виберу потрібного.

— Пані Висоцька, ми займаємося кейтерингом. Ми не шлюбна агенція.

— Я розумію, але…

— Якщо вирішите замовити ще один бенкет, то отримаєте знижку у п’ять відсотків, — менеджер тонко натякнув, що готовий завершувати нашу розмову.

— Мені не потрібна знижка! Мені потрібен той офіціант… — заскиглила я.

— Дякуємо, що обрали нас. На все добре!

За чверть години до завершення робочого дня я згадала, що Кіра живе у тимчасового Роми. В мою голову прокралася дурна ідея. Майже така ж дурна, як і вмовляння незнайомця зіграти роль мого коханого. Я вирішила простежити, до будинку Кіри, а потім зайти в гості або ж просто залишити на порозі кошик з вином та фруктами на знак вдячності.

Заздалегідь зібрала речі та стала чекати моменту, коли всі почнуть розходитися.

— Тебе підкинути додому? — запитала Юля.

— Ні, я… хочу прогулятися.

— Ну як знаєш, — вона чмокнула мене у щоку. — До завтра.

— До завтра.

Юля пішла. Пішла й більша половина офісу, а Кіра все сиділа за столом. Я навіть не помічала, що вона так багато часу проводить на роботі. Невже у неї зовсім немає особистого життя?

Врешті залишилися тільки. Шансів провести стеження та залишитися непомітною ставалося все менше. Довелося вийди на вулицю, зробити засідку в найближчій кав’ярні та чекати. 

Кіра вийшла лише за годину по завершення робочого дня. Трудоголічка, чортова. Наче мені робити більше нічого, ніж пити третю склянку мохіто та дивитися на двері. Хоча… дійсно, нічого. Повернутися додому до мами? Таке собі задоволення. Можна було б пройтися по магазинах, але я витратила усі гроші на сукню… Дідько, якщо вдуматися, моє особисте життя нічим не краще, ніж у Кіри.

І ось нарешті вона вийшла. Я відразу одягнула темні окуляри та, прикриваючись рекламкою з аптеки, пішла за нею в метро. Ми проїхали три станції, знаходячись на протилежних кінцях вагона. Вийшли у самому центрі. Нічого собі! Якщо тимчасовий роман живе біля саду Шевченка, то він має бути або мільйонером, або онуком якоїсь інтелігенції, бо ж інакше квартири на Сумській не отримаєш. Напевно, все ж таки друге, інакше навіщо йому працювати офіціантом? 

Як професійна шпигунка, перетнула парк, дійшла до алеї з фонтанами, а потім… Кіра різко зупинилася.

— Юстино, що ти від мене хочеш? — запитала вона, дивлячись прямо на мене. Я відразу вдала, що не чую цих слів, та звернула у бік лавочки. — Це переслідування, і воно карається законом!

Я заплющила очі та повільно видихнула, лише потім обернулась.

— Кіра! Як неочікувано! — промовила з посмішкою, вдаючи здивування. — Де б ми ще перестрілися.

— Ти перлася за мною від самого видавництва.

— Справді? Я лише хотіла… я шукала нову аптеку, — показала їй рекламку. — Там сьогодні вигідні акції. Не винна, що наші маршрути співпали.

Кіра опустила очі на яскраво-червоний листок. 

— Шукаєш презервативи по акції? — хмикнула вона. — На Бога, Юстино, у тебе ж навіть хлопця немає. Акціонерка знайшлася…

Я й сама подивилася на перелік пропозицій. Презервативи, то був ще нормальний варіант. Окрім них зі знижкою продавали антидіарейні препарати та ліки проти ревматизму.

— Добре… добре! Я переслідувла тебе.

— Маніячка.

— Та я просто хотіла подивитися, де ти живеш!

— Щоб здибатися з моїм братом.

— Так.

— Тепер я ще більше переконалася, що вам не варто спілкуватися. Він тобі не пара, повір. 

— Та я й не планую паруватися з ним! Мені б лише поговорити… То ви десь тут живете?

— Ні. В іншому районі. Я приїхала сюди у власних справах.