Глава 4

Мені здавалося, що наші з Ромою стосунки були початком чогось особливого. Він дуже подобався мені. Кожна наша зустріч скидалася на казку. Ми постійно гуляли, їли у смачних ресторанах, говорили та цілувались настільки багато, що в мене боліли губи. Я отримувала насолоду, відчуваючи його сильні руки на своєму тілі. Сміялася з його недолугих боксерських жартів, які були несмішними, але ставали такими, коли Рома намагався пояснити, з чого саме варто сміятися. Я милувалася його красою. Він захоплювався моєю… не знаю, чим саме. Рома був дещо скупий на компліменти, але щось у мені таки його зачепило, бо він першим зізнався у коханні. 

Я ніяк не могла зрозуміти, в який момент всі полетіло коту під хвіст. Звідки з’явився його ультиматум з переїздом? Ми ж навіть жодного разу не обговорювали спільне проживання? А що як таким чином він хотів перейти на новий рівень? Я ж просто розтоптала його мрії на спільне майбутнє. 

Знову ж таки, якщо він кохав мене, то не міг так просто змиритися з втратою. Як мінімум мав би зателефонувати та запропонувати залишитися друзями. Принаймні я б так і зробила. Але він не телефонував. Навіть жодного повідомлення не надіслав… Невже він так легко поставив крапку? 

Суботу я провела, не вилазячи з ліжка. Періодично брала в руки телефон та перевіряла чи немає там пропущеного від Роми. Кілька разів планувала набрати його сама, але в останній момент не наважувалась. Єдині, хто цікавився мною, були Юля та Павло. Перша дзвонила, аби переконатися, що я в порядку. Другий — аби уточнити деякі деталі:

— Юстино, я тут думав… — прошипів він у слухавку.

— Не думай, тобі протипоказано.

— …і все ж не можу зрозуміти. Як так вийшло, що твій Роман зустрічався з двома жінками з нашого видавництва? Тобі не здається, наче це занадто як для збігу? 

— Можливо, побачив її у мене в друзях та вирішив познайомитися… 

— Хочеш сказати, що з усіх дівчат у тебе в друзях він обрав коханкою саме Кіру? Він збоченець? Хоча, якщо став зустрічатися з тобою, то напевно таки має психічні відхилення…

— Ти все сказав? Бо мені приємніше слухати скрегіт ножа по склу, аніж твій голос.

— Тут щось нечисто… — промовив скоріше до себе.

Я спробувала говорити якомога переконливіше. 

— Слухай, з Ромою скінчено. Мені байдуже, як він з нею познайомився. Не хочу говорити про нього. 

— Ну гаразд, — раптом погодився Павло, що насправді занепокоїло мене ще більше.

— Чуєш, і до Кіри не чіпляйся!

— Та вона пошле мене скоріше, ніж я встигну поставити питання, — зітхнув Павло.

— Треба взяти у неї пару уроків.

Я поклала слухавку. Навіть не знаю, як мені вдавалося черпати ресурси для нормального спілкування з Павлом. Напевно, тут допомогали роки практики. 

Я ненавиділа його кожною клітиною свого тіла, з самого дитинства. Через те, що наші батьки жили поряд, нам доводилося багато часу проводити разом. Ми навіть в один садочок ходили. Тоді мама раділа, що у мене є старший брат, який у разі чого може заступитися за мене. Якби ж… саме Павло і був тим хуліганом, який не давав мені проходу. Добре, що він був трохи тупуватим і не змів вступити на навчання до ліцею, де пізніше навчалася я, інакше б і моє шкільне життя перетворилося на пекло.

Поле для наших конфліктів було безкраїм. Ми могли посваритися через якусь дрібницю на кшталт смаку морозива, яке варто купити на сімейну вечерю. Могли кричати одне на одного і навіть побитися, працюючи в саду на дачі, яка у наших батьків була спільною. Я багато разів намагалася поліпшити наші стосунки, але марно. Довелося змиритися з тим, що він козел…

В неділю я вирішила, що треба жити далі. Як і належить жінці, яку кинули, вирішила стати кращою версією себе, аби при зустрічі Рома глянув на мене та зрозумів, як багато втратив. Спершу я перейшла на правильне харчування та почала займатися спортом. Вийшла на пробіжку, під мотивуючи музику оббігла три квартали. Добігла до пекарні… ну, власне, на цьому здоровий спосіб життя і закінчився.

Вирішила, що змінитися можна значно простіше. Мала перевірений моєю мамою спосіб — перукарню. Вона стригла волосся кожного разу, переживала великий стрес. Напевно, стресів у її житті було багато, бо ж наразі вона ходила з коротким їжачком, який періодично висвітляла у яскраво-білий. Такі радикальні кроки не мій варіант, але подовжене каре цілком впоралося із задачею підняття настрою. 

Під вечір неділі думки про справжнього Рому витіснили переживання за тимчасового. Якщо він живе з Кірою, то і так щодня вариться у пеклі, а тепер вона ще й обізлилася, мов сатана. Мені було шкода його… Щиро хотілося компенсувати незручності оплатою, яку я обіцяла під час нашого знайомства. 

Вирішила, що обов’язково запитаю у Кіри його ім’я та контакти. Хоча, зізнатись чесно, я до тремтіння в колінах боялася зустрічі з нею.

На роботу я їхала зі стійким передчуттям, що день буде важким. І справа навіть не в кількості справ, які я відкладала, бо займалася організацією корпоративу. Насправді, я була б не проти закопати голову у тексти, обкладинки та договори, як страус у пісок… Мене лякало інше, точніше інша — Кіра. 

Що ще гірше, поглянути в очі цьому страху довелося швидше, ніж я розраховувала. Прямо на порозі видавництва. Кіра стояла там з рослиною у яскраво-червоному горщику.

— Де мій новий кабінет? — запитала вона, щойно побачила мене. — Я купила для нього фікус. Думаю, назвати його Ромою, на честь свого псевдоколишнього. 

— Кіро… Стосовно цього… — я роззирнулася навкруги, немов чарівним чином серед офісу намалюється вільна кімната. — Мені немає куди перевести тебе.

— То поступися своїм, — промовила вона так, ніби це вже заздалегідь було вирішено. 

— Але зі мною працює Юля. Мені і її виселити?

— Ага, — кивнула Кіра. — Інакше я всім розповім…

— Що? — втрутився Павло. — Що ти хочеш розповісти? 

Мій кузен, наче діарея, завжди приходив невчасно та викликав купу неприємних відчуттів.