Глава 2

Хлопець зняв фартух та краватку-метелик. Відразу став виглядати привабливіше. 

— Треба щось зробити з твоїм волоссям… — промовила я, оглянувши його.

— А що з ним не так? 

— Воно стирчить. Підійди та нахилися, — коли він виконав моє прохання, я поспіхом поправила його зачіску. — Так краще.

— Нічого ж не помінялося… — насупився, намагаючись розгледіти зміни за допомогою бокового дзеркала. 

— Я відкрила тобі лоб та прибрала завитки, що по-дурному падали на вуха. Якщо ти цього не помічаєш, то в тебе проблеми із зором. Запишись до окуліста, коли отримаєш оплату.

— Запишусь. Може, він порадить якісь краплі, щоб я міг здалеку розгледіти стерв та триматися від них на відстані.

— Це ж ти не про мене? — з надією запитала я.

— О, що ти, сонечко, звісно ні!

— Я — киця, — тупнула підбором. — Невже так важко запам’ятати?

Хлопець заплющив очі та видихнув.

— Мені потрібна базова інформація. 

— Гаразд. 

— По-перше, як тебе звати?

— Юстина.

— А мене як звати? 

— Звідки мені знати? Ми вперше бачимося!

— Маю на увазі, як звали твого колишнього?

— А… Роман. Роман Куц.

— Гаразд. Тепер коротко розкажи, як ми познайомилися.

— Ми познайомилися у метро, ти поступився мені місцем, а потім… — я почала швидко кліпати очима, бо на них знову навернулися сльози. Такі солодкі спогади раптом стали болючими. — Потім ти сказав, що в житті не зустрічав гарнішої дівчини. І що не пробачиш собі, якщо не отримаєш мій номер.

— Я дійсно не вигадав нічого цікавішого, ніж така банальщина?

— Головне, що спрацювало, — я шмигнула носом. — Знову очі будуть червоними… Вони точно щось запідозрять.

— Та годі, всі подумають, що то від щастя плакала. Бо мене зустріла.

— Логічно.

Тимчасовий Роман узяв мене за руку та двічі стиснув її. 

— Готова? 

Вільною рукою я розправила і без того ідеальну сукню.

— Головне витримати допит Павла. Все інше — дрібниці. 

— Цей Павло така скалка у дупі?

— Ти переконаєшся у цьому щойно він заговорить. Загалом у нас в офісі дві людини, які всіх бісять. Перша — Павло, а друга.. — він ледь помітно посміхнувся, і я відразу зрозуміла, що в нього на думці. — Ні, не я!

— А хто ж? 

— Є така дівчина… звати її Кіра. Вона — просто демон. 

Тимчасовий Роман розсміявся. Ще й так голосно, наче я розповіла якийсь жарт. Уявлення не мала звідки така реакція. Заспокоїла себе тим, що він просто вживається в образ та вчиться реагувати на мої слова. Поки що невдало.

— Я так розумію, та Кіра не входить в число твоїх подруг.

— Ні! Ти що! Вона різка і саркастична. З нею взагалі неможливо спілкуватися, відразу відчуваєш себе шматком собачої какашки.

— Ого, навіть не повноцінною какашкою? Це сильно.

—  Кіра була б хорошою парою Павлу, але я дуже сподіваюся, що вони ніколи не будуть зустрічатися. 

— Чому? 

— Бо якщо ці два демони зійдуться, вони стануть непереможним злом. Я боюся апокаліпсиса.

— Ого… 

— Так. Тому будь обережним.

— Домовилися, — кивнув. — Ходімо?

— Ходімо.

Ми піднялися сходами до головної зали, а звідти на літню терасу, звідки грала музика. Я знала, що вся увага буде прикута до мене, тому інстинктивно притулилася до тимчасового Романа, шукаючи в ньому захисту. Він сприйняв це за натяк та обійняв мене за талію. Шкіра під його долонею запалала вогнем. Я ще не повністю усвідомила, що порвала з Ромою, тому дотики іншого відчувалися як щось аморальне. 

— Опустиш руку на мою дупу — сильно пожалкуєш, — прошепотіла я йому на вухо. 

Ми пройшли крізь арку, прикрашену кульками, і нарешті ми опинилися серед моїх колег. У той момент мені здалося, наче й музиканти вирішили грати тихіше. Розмови і сміх припинилися. Посмішки на обличчях змінилися неприхованою цікавістю. Безтурботно продовжували спілкуватися лише ті, хто не мав ніякого відношення до нашого офісу — кур’єри, автори, технічні працівники. Ті люди були лише епізодичними гостями у стінах видавництва, а тому їх мало цікавило моє особисте життя.

— Не думав, що на дитячих книжках можна аж так добре заробляти, — промовив тимчасовий, роздивляючись фуршет. 

Я смикнула його, аби він відвернувся. Не хотілося, аби зі сторони здалося, що мій хлопець більше зацікавлений канапками з ікрою, аніж мною.

— Зазвичай ні, але в цьому році ми видали бестселер. Його вже переклали на сім мов, а за право на екранізацію боролися відразу дві кіностудії. До речі, як ти думаєш, хто побачив перспективу у тому рукописі? 

— О, невже ти? —  він вдав фальшиве здивування.

— Точно! — гаразд, може й не гарно кожен раз згадувати, що це я настояла на друці тієї книги. Але ж мій тимчасовий Роман чув це вперше. Було гріх не похвалитися. — О, Боже… Прямо по курсу велика загроза.

Перед нами, в компанії дівчат з відділу ілюстрацій, стояв мій ненаглядний кузен. Навіть при повному параді, у костюмі, який для нього купила тітка, він виглядав просто жахливо. Навіть не знаю, як у людей поряд ним не зникав апетит.

Павло помахав мені, хоча сам не зводив очей з мого супутника. Напевно з порогу проводив аналіз його зовнішності, порівнюючи її з моїми розповідями.

Це кінець. 

Я пропала.

— Зараз розважимося, — усміхнувся тимчасовий Роман. — Розслабся, Юстино. Буде весело.

Ми пройшли до столика. Я бачила, що Павло прямо зі штанів вистрибував, бажаючи спіймати мене на брехні. Навіть наявність хлопця поряд зі мною не зменшила його запал. 

— То ти і є той славнозвісний Рома! — промовив він світячи усіма своїми маленькими зубками. Не жартую його посмішка нагадувала Азовського бичка. — Так багато чув про тебе!

— Правда? — мій супутник здивовано здійняв брови. — Сподіваюсь, хоч хороше.

— Звісно, — Павло знову ковзнув по тимчасовому поглядом. — Я уявляв тебе дещо… більшим. Та й на фото в тебе була така широка спина…