1.1

За кілька кроків до незнайомця я зупинилася та добренько оглянула його. Обручки на пальці немає — це вже плюс. Високий — теж добре, бо я не раз звертала увагу, що мій коханий вище за мене майже на голову, а тому мені комфортно поряд з ним носити підбори. Ненакачаний — мінус, проте й не дохляк, як мій кузен. Риси обличчя доволі приємні. Волосся темне та дещо хвилясте, а у мого… хм, а я й не знала, яке воно у мого колишнього, бо він стригся майже під нуль. 

— Я перепрошую, — звернулася до офіціанта. — Можна вас? 

Хлопець відставив коробку та подивився на мене. Зблизька я зрозуміла, що він дещо старший ніж я розраховувала. На вигляд йому було років тридцять. Але підійде, не дід же.

— Мене? 

— Так… Скажіть, будь ласка, ви б не могли мені допомогти? 

— О… звісно, — він дістав з кишені пачку вологих серветок. — Тримайте.

Я не зрозуміла, навіщо мені ті серветки, поки в черговий не кліпнула, а моє око при цьому не вкрилося чорною пеленою.

— В мене потекла туш? — застогнала. — От зараза.

Дістала серветку та почала витирати патьоки. А поки витирала, ледь не впустила з виду свого псевдохлопця.

— Постривайте! — вигукнула, помітивши, що він наближається до ресторану.

— Серветки можете залишити собі, — відмахнувся.

Я зціпила пальці у кулаки.

— Власне… мені потрібні не серветки.

— А що? 

— Ви.

На його обличчі заграли всі відтінки розгубленості.

— Я? — перепитав.

— Так… Ви б не могли… як би це сказати… — я зібралася духом. — Зробити мені невеличку послугу.

— Не розумію.

— Бачте, мене щойно кинув хлопець.

— Співчуваю, — відповів дещо байдуже.

— Але всередині усі чекають моєї появи з ним. Я пообіцяла, що він там буде. Якщо прийду сама, то всі повірять моєму кузену, а не мені…

— У що повірять? 

— У те, що в мене не було ніякого хлопця. Він розпускає плітки, що я вигадала стосунки з плейбоєм, аби здаватися кращою в очах інших.

— Ви ж знаєте, що це не так.

— Я-то знаю, але увесь мій офіс — ні! Вони подумають…

— Яка різниця, що вони подумають?

— Як це? 

— Вам настільки важлива думка сторонніх? 

— Вони не сторонні. Більшість з них — мої друзі.

— Якщо вони друзі, то хіба ви не маєте бути чесною з ними? 

Твою ж наліво! Оце так пощастило натрапити на мораліста. Я й без нього знала, що добре, а що погано. Просто одна справа підтримувати ці догми теоретично, а ніша — застосовувати все у реальному житті.

— Ви мені зараз не допомагаєте, — пробурмотала я.

— Я й не збирався.

— Але вам же не важко… Всього пів годинки.

— Я на роботі.

— Я заплачу більше, ніж ви заробите на цьому бенкеті! Удвічі, — чомусь він не відреагував на мою щедрість. — Втричі? Вчетверо? Та майте ж совість!

Хлопець закотив очі.

— Чому б вам не звернутися до когось іншого? 

Я роззирнулася та розвела руками.

— Окрім нас тут нікого немає. Тобто… ви мені сподобалися, — я спробувала підлеститися. — Знаєте, я відчула що ви — людина, яка нізащо не залишить іншу у біді.

— Ви паршиво брешете. Як з такими здібностями збираєтесь обдурити увесь колектив? 

— Я розраховую на ваші здібності. 

— Але я пас.

— Чому? Ви навіть одягнені офіційно! Вам лише треба прибрати фартух, жилет та розстібнути пару ґудзиків на сорочці…

— Не пройшло і години, як ви порвали з колишнім, а вже роздягаєте незнайомця на парковці, — розсміявся. Потім знову зміряв мене поглядом та повернувся до своїх коробок. — Вибачте, я маю йти.

— Ні! Ну як мені вас вмовити? Хочете, стану перед вами на коліна? 

— Ви цього не зробите, — кинув з викликом. — Не у цій сукні.

— Заради вас зроблю. То мені стати? — я підібрала низ спідниці та почала опускатися.

Хлопець миттєво спіймав мене за лікоть.

— Припиніть! — зашипів. — Гаразд, я зроблю це.

— Правда? 

— Так. Але не безкоштовно, звісно.

— Скільки? — я дістала з сумочки гаманець. — Берете готівкою чи можна перекинути на карту? 

— Байдуже… Але суму я оголошу вкінці, якщо все вдасться і нас не розсекретять.

— Так не годиться. Я ділова людина, мені треба знати, на що розраховувати!

— Ділова людино, у вас немає вибору. Або так, або чимчикуйте на свою вечірку…

— … корпоратив.

— … у гордій самотності.

Я звела очі до неба. Мені ніколи не щастило з хлопцями. І навіть фіктивний виявився безжалісним скнарою.

— Гаразд. По руках, але ви викладатиметесь на всі сто. Нехай вони втратять дар мовлення від заздрості. 

— Зроблю все можливе… сонечку.

— Краще “кицю”.

— “Сонечко” мені більше до вподоби.

— Але “киця” — сексуальніше, — я стояла на своєму.

— Якщо вам принципово бути кицею, то я не сперечатимусь, — він знову узяв коробку, але тепер поніс її назад у машину. — Дайте мені кілька хвилин, аби вжитися в образ.

— Маєте три хвилини, бо я вже запізнююсь!

— Починаю розуміти вашого колишнього… — пробурмотів він собі під носа.

— Перепрошую, що? 

— Кажу, що ви не пожалкуєте про свій вибір!

І тут серед хмар показалося сонце. Мені здалося, що вечір може закінчитися не так вже й погано.