Глава 1

Я потрусила головою, бо не могла повірити почутому. Ні, це не може бути правдою! Напевно, якісь галюцинації через вдихання лаку для волосся. На мою зачіску пішов цілий балончик, після такого не те що маячня почується, а й єдинороги почнуть ввижатися. 

— Ти хочеш сказати, що приїхав з іншого міста лише для того, аби сповістити про наш розрив? — повторила, дивлячись в очі найсексуальнішому чоловіку у світі. — Смішний жарт, але я на таке не куплюся. Не правдоподібно!

Коханий прибрав мою руку від своїх грудей.

— Ні, Юстино. Я дійсно хочу порвати з тобою. Стосунки на відстані не для мене. Мені замало дзвінків та повідомлень. Я потребую, щоб моя дівчина була поряд.

— Але…

— Якщо хочеш, щоб ми були разом, то переїжджай до мене.

Я мимоволі розсміялася. 

— Ти пропонуєш мені кинути посаду головної редакторки та переїхати у місто, де навіть нормального книжкового магазину немає? Що я там робитиму? 

— Будеш щасливою зі мною, — знизав кремезними плечима. — Відвідуватимеш мої тренування, супроводжуватимеш мене в поїздках на поєдинки… От наступного місяця в мене має відбутися реванш з Коростюком, я для цього відпрацював аперкот. Ти розумієш, як це круто?

Я навіть не розуміла, що таке аперкот.

— Сонечко, я не поїду з Харкова, — промовила ще раз.

— А я не поїду з Краснокутська. От бачиш, нам не судилося бути разом.

Я зробила великий вдих ротом та видихнула через ніс. Тільки б не заплакати. Не можна зіпсувати макіяж, він занадто дорогий. Зрештою, все що було на мені того вечора коштувало дорого. Такі корпоративи бувають вкрай рідко  —  я мала виглядати на всі сто. Точніше на тисячу. Тисячу, мать його, доларів. Саме стільки коштував мій образ. Я розраховувала повернути бодай половину, коли продам усе це на ОЛХ. 

— Міг би не витрачатися на дорогу… — промовила ображено.

— Я вирішив, що такі речі не можна казати по телефону.

— Маєш рацію, — кивнула я. — Слухай, а давай ти порвеш зі мною трохи пізніше? 

Коханий звів густі брови на переніссі. Навіть з таким виразом обличчя він виглядав, як молодший та більш привабливий брат Аполлона.

— Це коли? 

— Після того, як я покажу тебе своїм колегам, — пискнула я, розуміючи наскільки тупо це звучить. — Просто розумієш… Не всі вірять у твоє існування. Дехто думає, що я вигадала тебе, аби хизуватися.

Під “дехто” я мала на увазі кузена Павла. Це мама змусила прийняти того наглого ящера на роботу. Бачте, родичі повинні допомагати одне одному… Тільки за які гріхи мені перепав саме такий родич, я уявлення не мала. Він бісив мене від самого дитинства. Брехливе, підступне та гидке створіння, яке зупинилося в рості та розвитку десь у восьмому класі. 

— Господи, Юстино! — закотив очі коханий. Чи вже екскоханий… — Я кажу, що більше не хочу зустрічатися з тобою, а єдине, що тебе турбує — це думка колег?

— Ні, це не так… Просто…

— З мене досить. Я йду, — він розвернувся у бік своєї автівки, але я перегородила йому дорогу.

— Будь ласка,  — стала благати, обхопивши його шию руками. Навіть у той момент подумки відмітила, наскільки міцні в нього м’язи. Ну не можна приховувати такий скарб від інших. Це просто незаконно! — Ти лише покажися на вечірці. Можеш продублювати усе, що сказав мені, там. Краще нехай мене привселюдно кинуть, аніж після моїх обіцянок привести на корпоратив свого хлопця, я з’явлюся там одна. 

Коханий похитав головою.

— Тепер я ще більше переконався, що ми з тобою не пара, — він відштовхнув мене. Зробив це доволі легко, але сила боксера плюс босоніжки на шпильці зробили свою справу, і я впала на асфальт. — Ой, пробач! Я не хотів.

— Провалюй,  — процідила крізь зуби, підіймаючись на ноги. Дякувати всесвіту, сукня не забруднилася. — Між нами дійсно все скінчено.

— Мені шкода, — все що він зміг сказати перш ніж застрибнув у салон автівки та поїхав, наостанок обдавши мене димом з вихлопної труби.

Не плакати. Не плакати. Не плакати.

Я розревілась. Та що ж це за несправедливість така? Чому саме сьогодні? Я уявляла задоволену пику Павла, коли він побачить, що я прийшла на корпоратив одна. Те падлюче створіння навіть на сімейному застіллі запевняло моїх рідних, що я маю уявного хлопця. 

Мені захотілося плюнути на все та поїхати додому. Одначе й там мені б не дали спокою. Мама влаштувала б мені допит. Може, пересидіти десь кілька годин, і вже потім втекти? Але ж я головна редакторка. Мені треба виголошувати промову… Я сподівалась, що робитиму це, дивлячись зі сцени на свого хлопця. Він би побачив, яка я успішна, та захоплювався б мною ще більше… 

Ех, чому мені так не щастить?

А потім я побачила офіціанта, який діставав з вантажівки коробки з посудом. 

Чоловік? Чоловік! 

Молодий? Молодий! 

А ще його не знають мої колеги. 

Я підібрала сріблястий шовк сукні та побігла йому на зустріч. 

За кілька кроків до незнайомця я зупинилася та добренько оглянула його. Обручки на пальці немає — це вже плюс. Високий — теж добре, бо я не раз звертала увагу, що мій коханий вище за мене майже на голову, а тому мені комфортно поряд з ним носити підбори. Ненакачаний — мінус, проте й не дохляк, як мій кузен. Риси обличчя доволі приємні. Волосся темне та дещо хвилясте, а у мого… хм, а я й не знала, яке воно у мого колишнього, бо він стригся майже під нуль. 

— Я перепрошую, — звернулася до офіціанта. — Можна вас? 

Хлопець відставив коробку та подивився на мене. Зблизька я зрозуміла, що він дещо старший ніж я розраховувала. На вигляд йому було років тридцять. Але підійде, не дід же.

— Мене? 

— Так… Скажіть, будь ласка, ви б не могли мені допомогти? 

— О… звісно, — він дістав з кишені пачку вологих серветок. — Тримайте.

Я не зрозуміла, навіщо мені ті серветки, поки в черговий не кліпнула, а моє око при цьому не вкрилося чорною пеленою.

— В мене потекла туш? — застогнала. — От зараза.