Розділ 21. Макс

Я нескінченно пишався Оленою. Їй дісталася найважча робота — зважитися і побороти свій страх. Мені лише потрібно було утримати цю тендітну дівчину на страховці й підтримувати всіма силами.

Судячи з того, що пройти в неї все ж вийшло — я впорався.

— Який наш час? — запитав я в задумливої ведучої поруч.

— Олена торкнулася ногами другої платформи… — вона подивилася в планшетку, де мала оновитися інформація. — Ага! За п’ять хвилин і шістнадцять секунд! Вітаємо!

Не знаю, із чим тут вітати. Ми були першими, а тому складно було сказати — хороші це цифри чи ні. Я ще раз підняв голову вгору. Судячи з відстані між вежами… І ще приплюсувати час, який Олена не могла наважитися… Боюся, справи в нас не дуже.

Лад ляснув мене по плечу.

— Твоя дівчина чудово впоралася, не переживай, — хмикнув він.

Я видавив із себе посмішку. Ні, Олена, безумовно, молодець, але ми можемо порядком відставати від сусідньої команди. Командний дух і бажання перемоги зіграли в мені. Невже я так сильно хотів перемогти?

Чи просто хотів побачити її усміхнене обличчя?

— Наступна пара, прошу у вежу!

Усі наступні учасники приймали очевидну стратегію, де чоловік страхував, а дівчина швидко перебиралася канатом. Нашу тактику використовували так само Кирило й Людмила, і пройшли майже за п’ять хвилин. Але все ж швидше, ніж ми.

А от Стефані перебігла той місток так швидко, що я навіть моргнути не встиг. Лад, здавалося, і не тримав її до пуття — вона феєю перелетіла по містках.

— Тридцять секунд! Безумовний рекорд!

Ведуча ще довго захоплювалася швидкістю і спритністю дівчини, навіть інтерв’ю взяти хотіла. Олена поруч зі мною неспокійно совалася.

— Я поки що проходила найдовше, — тихо зізналася вона, — це дуже погано, так?

Я нахилився до самого її вуха — так, що майже зарився в її волосся. Притулив до себе ближче, торкаючись грудьми її спини. Повільно провів пальцями вздовж хребта, затримавшись на зоні трохи нижче лопаток.

— Ось тут ти нервуєш, — прошепотів їй у саме вухо, — але цього ніхто не дізнається, бо я поруч.

— У мене на спині написано «страшно»? — ніяково віджартувалася дівчина.

— Ні, але про цей клубок знаю тільки я, — губи все ж торкнулися її мочки, майже паралізувавши моє тіло. — Ти чудово впоралася, Олено. Тепер дозволь іншим членам команди показати себе.

Дівчина щось хмикнула, але не усунулася. Я ж блаженствував точно кіт від сметани. Мені вже було байдуже й на конкурс, і на перемогу — я просто успішно вдавав, що був украй зацікавлений, коли на ділі єдине, що мене справді вабило, було так близько… І так далеко водночас.

Настала черга Руслана та Ані як членів протилежної команди. Тут ведучі і приголомшили нас.

— Хто буде страхувати? — запитав ведучий Дмитро з якоюсь надто вже хитрою посмішкою.

— Я, — впевнено відповів Рус.

— Чудово! Аню, прошу нагору. Після того як ти пройдеш своє випробування, випробуєш роль того, хто страхує.

— Не зрозумів? — пробасив Руслан.

— О, любі, ви ж не думали, що ми дамо вам проходити одне й те саме випробування однаково? — усміхнулася ведуча поруч. — Зараз ви пройдете його так, а потім…

— Навпаки! — радісно плеснув у долоні Дмитро.

Трибки в моїй голові заворушилися. Рус виглядав як машина для вбивств — кілограм сто м’язів, не менше. Аня навскидь удвічі менша. Може і втричі — чорт його знає. Єдиний розклад, за яким вона втримає Руса, це якщо він жодного разу не зіскочить із містків. Інакше — впаде вниз і не пройде смугу перешкод.

Ми переглянулися з хлопцем, і я вперше побачив на його обличчі тривогу. Він боявся за свою дівчинку.

А я боявся за нашу команду. Бо якщо так станеться, то ми гарантовано… Потрапляємо в номінацію на вибування.

Цього не можна було допустити. Я швидким кроком підійшов до Руса й Ані.

— Який у вас план?

— Здається, зелена команда хоче допомогти синім! — пролунало наполовину здивоване, наполовину обурене зауваження ведучої.

— Це заборонено правилами? — я хмикнув, крутнувшись до неї.

— Ні, але…

— План? — повернувся я до пари, повністю ігноруючи Єлизавету. — Ми в одній команді.

Моє завдання полягало в одному — перемогти за будь-яку ціну. Не можна допустити номінації, де будуть занадто високі ставки.

— Ми в одній команді тільки під час другого проходження, — відрізав Рус, — коли я буду зверху.

Я непристойно хрюкнув. Та і справді, якщо цей скеля-людина буде зверху, то гаплик усім нижнім… Ні, треба зосередитися на справі.

— Ти вмієш проходити такі штуки? — запитав я в чоловіка, придушивши смішок.

— Так, але там же шалений вітер. З моєю вагою качати буде страшно.

— А якщо підняти тебе так само як я Лену?