Розділ 18. Макс

За весь тиждень ми з Оленою так і не змогли побачитися. Вона щосили навчала нову дівчинку, яку їй люб’язно надав Фабіо. Я ж… Сидів удома, дивився серіали й безмірно нудьгував.

У якийсь момент навіть хворим себе відчув — виходити з дому не можна, їсти тільки корисне харчування, щоби перед зйомками бути у формі. Постільний режим мені ніхто не прописував, щоправда, його я собі організував сам.

Під кінець мого тижневого заслання я примудрився зробити все, що тільки було можливо — судоку, йога, астральні карти й навіть попросив Фабіо привезти мені якийсь фікус, з яким можна розмовляти. Він так і не привіз, гад. Сказав, що я почав марити.

— Ти речі зібрав? — зателефонував мені Фабіо ввечері неділі, коли я якраз закінчував слухати кримінальний подкаст про серійного вбивцю.

У цей момент на сковорідці смажилися млинці. Я хотів їх перевернути — слухавку затиснув плечем. І тут раптом зрозумів, що це до біса складно! Перевертати млинці в позі зю! І як тільки бабуся робила це весь час?!

— Які… — кряхтів йому в трубку. — Речі?

— Ти там зайнятий чи що? З дівчиною? — останнє Фабіо мало не прошипів.

— Ага, звуть Масниця.

— Чого?

— Млинці, кажу, смажу, дурню, — фиркнув йому в слухавку і відставив сковорідку.

Один чорт нічого не виходило.

— Які речі й куди мені треба збирати?

— Так само ж на зйомки, — здивовано вимовив Фабіо, — орендована локація під Києвом. Павільйон. Їздити туди-сюди замахаєшся, це три години шляху в один бік тільки.

Я хмикнув. Логічно виходить. Потім усвідомлення підкралося до моїх думок, і я хмикнув ще раз.

— Жити будемо в трейлерах? — із сумнівом вимовив я.

— Угу, — підтвердив мій менеджер.

І це весільне шоу, тобто беруть участь тільки парочки.

— Фабіо… — я прикрив втомлене обличчя рукою.

Ночувати в одному номері із цією палкою дівчиною було вже справжньою мукою. А в одному ліжку?! Мені це взагалі ось як пережити? І не один день навіть!

Я шумно видихнув. Гаразд, у трейлерах теж є підлоги. Потрібно замовити екстреною доставкою який-небудь спальник. Спати з Оленою в одному ліжку я зможу тільки за однієї умови — і вона йде врозріз зі встановленими нами правилами.

— Ти Олену попередив?

— Звичайно, — з удаваною легкістю кинув менеджер, — а тепер побіжу, бувай-бувай! Чао!

Тобто нікого він не попереджав і зараз сам зателефонує їй. О, Фабіо, та ти мене в могилу заженеш.

Я взяв телефон до рук і надрукував смску дівчині: «Я куплю спальник». Висновки сама зробить, коли поговорить із хитрим італійцем.

О п’ятій ранку обумовленого часу ми стояли під під’їздом будинку Олени. Нас було троє: я, з мішками під очима і двома чашками кави в руках, Фабіо в сонцезахисних окулярах незважаючи на похмуру погоду, і наш водій Сергій, який у перервах між поїздками гортав соціальні мережі і здавався цілком задоволеним життям.

Я б о п’ятій ранку не був задоволений. Утім, так воно й було.

Олена вийшла хвилин через п’ять після того, як ми під’їхали. Із собою везла лише одну невеличку валізку (проти моїх трьох гігантів) і в іншій руці підстаканник із чотирма стаканами. Мене перекосило майже одразу.

— Що це? — холодніше, ніж хотів, запитав я, дивлячись на напої в її руці.

— І тобі привіт, — усе ж посміхнулася мені Олена, — я ж бариста, хотіла потішити вас кавою!

— Я дуже рад, моя булочко, — закоханими очима подивився на неї Фабіо.

Я зиркнув на нього злісно.

— Жінці каву має носити чоловік, — чи то втомленим, чи то смиренним голосом зауважив я.

— Ой, — тільки зараз вона помітила каву в моїх руках, — ну, я кавоман, вип’ю обидві! Дякую!

І дзвінко чмокнула мене в щоку. Я навіть не сумнівався, що вона справді б випила обидва стакани — і потім би почувалася не дуже добре на тлі надмірного кофеїну. Тож я стоїчно видихнув, викинув обидва стакана, що тримав до того, і заліз за Оленою в машину.

— А де твоя кава? — здивовано запитала вона.

— Твою вип’ю, — буркнув, вихоплюючи воістину ідеальну чорну каву з моїм ім’ям на боковинці.

Їхали ми довго, і під мірне заколисування Олена заснула. Спочатку її сплячу хитало з боку в бік. Потім вона все ж таки влаштувалася на моєму плечі.

— Гарно виглядаєте разом, — тихо зауважив Фабіо з переднього сидіння.

— Іди до біса, — відмахнувся я.

Але в грудях розтікалося приємне тепло.

Знімальний павільйон був величезним. Ми заїхали із заднього боку, тому я зміг розгледіти деякі декорації, що визирали з-за паркану. І мені вони до біса не сподобалися.

— Це точно не парк розваг, Фабіо? — буркнув я.

Менеджер не відповів. Та й розвагами тут не пахло. Ми створюватимемо контент, а отже, усе має бути гіперболізовано: небезпека, адреналін, наші емоції одне до одного. Я обережно подивився на сплячу дівчину в себе на плечі.