16.2

Олена вже поїхала додому, коли мені раптом стало страшенно самотньо в стінах своєї квартири. Так, ми, звісно, домовилися, що я прийду до Олени в кав’ярню і проведу там день — і, відверто кажучи, я не міг дочекатися, коли ж цей ранок настане. Але в той конкретний момент посеред самотньої порожньої квартири мені раптом стало незатишно.

У Мілані в мене ніколи не пустувало вдома. Були або дівчата, або якісь друзі, або той же Фабіо часто зависав у мене, щоб на ранкові зйомки не їхати з іншого кінця міста.

Життя було насиченим. Але чи було воно щасливим?

Я прослизнув поглядом по чашці, що зараз стояла в сушінні — вимита Оленою після Фабіо. Чи зможу я взагалі коли-небудь бути щасливим?

Схопив ключі з кухонної тумби і вийшов із квартири геть. Усе одно вона навіювала тільки депресивні думки. Я ж вирішив провітритися і навідатися до моєї бабусі, про що попередив її дзвінком телефоном.

— Ох, любий, я так рада тебе бачити, — на порозі будинку вона розцілувала мене в обидві щоки, — думала, ти все Оленкою зайнятий.

Ну, у певному сенсі… Я посміхнувся.

— Багато справ, ти маєш рацію, але я не міг не навідатися.

— Чаю?

— Звичайно!

Барсик уже щосили пестився і загрозливо блищав зубами. Точно, паскудник, вкусить у найневідповідніший момент. І зробить це не боляче, а так, щоб сталося щось дуже веселе. І всі, звісно, звернули на нього увагу.

Я сів за стіл, поки бабуся методично розмішувала цукор у чаї. Чашка дзвеніла бом-бом-бом. Я посміхнувся. Вдома. Як же до біса добре вдома.

— Ти знаєш, любий, — бабуся поставила чай переді мною і сіла навпроти, — я ніколи не засуджую тебе за твій вибір і навіть не тисну.

— За що я тобі дуже вдячний, — миттєво випалив я.

Її рука накрила мою.

— Але мені потрібно знати, наскільки ти серйозний щодо моєї Олени, — сказала бабуся і подивилася мені в очі уважно.

Олена була моєю за довго до того, як прийшла працювати в Кавоварку. Але чи маю я право так називати її? Після всього того, що сталося? Брехати бабусі було нестерпно.

— Те, що між нами, — я почав тихо, опустив очі на темну рідину в чашці, — це щось особливе. Ми дуже давно не бачилися, але між нами іскрить.

— Це я помітила, — усміхнулася ба.

Правда? Тобто це існує не тільки в мене в голові?

— Найближчим часом ти почуєш дуже гучні новини, — я продовжував часткову правду, — про мене та Олену. Ми ще не знаємо, що із цим робити і як далі бути — але дуже стараємось так, щоб усі залишилися з позитивним залишком.

Я не брехав до кінця. І правди теж не говорив. Бабуся розуміюче кивнула.

— Не думайте про всіх інших, — раптом видала вона, — живіть для себе. Насолоджуйтеся життям, кохайте! З моїм благословенням.

Бабуся потягнулася обійняти мене, а в мене на душі шкребли коти — чи то Барсик занадто багато обтирався, чи то і справді було соромно. Я стер сльозу, що накотилася.

— Ба, я залишуся в тебе сьогодні, добре?

— Звичайно, любий, я тобі завжди рада, — вона погладжувала мене по спині, поки на столі остигав чай.

Може, я і чинив огидно, але так мені було трохи легше після всього, що сталося.

Ми якийсь час вечеряли й базікали ні про що, потім бабуся включила свій серіал. Я вирішив поспостерігати з нудьги, і зізнатися, мало не зламав собі голову. Отже, там був Роберто, який кинув Хуаніту заради Брунгільди, яка потім виявилася його сестрою, але потім з’ясувалося, що не сестрою, а підміненою дитиною у пологовому будинку. Цього всього в одну серію на шістдесят хвилин, зрозуміло, не показували, але бабуся чесно намагалася заповнити дірки в моїх знаннях під час рекламних перерв.

Уже через якийсь час у себе в кімнаті я знайшов свою стару гітару. Провів рукою по струнах, згадав колишнє тепло. У голові самі собою спливли рядки:

Роберто кохав Брунгільду,
Брунгільда кохала Умберто.
Сестру замінили в палаті
Душевно хворого поета.

Ех, хворого в ритм не вписалося! А такий шедевр би вийшов. Я ліг на ліжко і мрійливо подивився на стелю.

Написав би цю геніальну пісню італійською і заспівав для української публіки. Дами б зітхали, кавалери ридали — і всі переконалися, що я пишу шедеври. А не переказ бабусиної теленовели в перервах між першою і другою стравою.

Із цими думками й заснув. Міцно й солодко — уперше за довгі роки.