У душі було неспокійно. Мені потрібно було щось робити, щоб вгамувати ураган нервів, що піднявся, але виходило паршиво… Та і як тут щось виправити?
Веніамін гуляв по Кавоварці так, ніби купив уже її. Воно й не дивно — не думаю, що Алевтині Львівні багато хто пропонував купити бізнес за мільйон. Що довше я про це думала, то сильніше кусала губи.
Я вже давно замила робоче місце, закрила касу і звітність — просто сиділа на одному із сидінь і нервово смикала ногою. Макс відправив за мною машину, аргументуючи тим, що розмова не телефонна. Я ж подумала, що з таксі приїхала б швидше.
Так, нещодавно ситуація вийшла не найприємніша. Але я вже навчена гірким досвідом. Не пропаду.
Втім, за хвилин десять на мене вже чекали.
Чорна машина під’їхала до входу, і я мало не підстрибнула зі свого місця. Спершу параноїдально озирнулася навколо, і тільки потім відчинила двері автівки.
— Ви до мене? — дурнувато запитала я.
— Так, Олено, сідайте. Синьйор Тисленко й синьйор Б’янчі чекають на вас.
Я зачинила двері.
— Синьйор Б’янчі? — люб’язно довідалася у водія.
Він загадково посміхнувся. Цікавий тип. Я підсунулася ближче до сидіння переді мною, щоби було легше роздивитися водія.
Він виявився не таким старим, як мені здавалося спочатку. Сивина тільки-тільки торкнулася скронь, а обличчя і зовсім не віддавало старечим. Йому просто могло бути і тридцять років. Блакитні очі уважно стежили за дорогою, але здавалося, самому водієві куди веселіше було спостерігати за мною.
— Ну розкажіть мені всі манси, шо ви як не рідний, — я навіть брови підняла, — напевно ж знаєте не менше, ніж Фабіо.
— Ось саме до нього, синьйора Б’янчі, я вас і везу, — ухильно відповів водій.
— А як звуть вас?
— Сергій.
— Погано, — чесно зізналася я.
— Чому? — так само щиро поцікавився водій.
— Не люблю людей із таким ім’ям. — Потім схаменулася. — Без образ! Просто то колишній, то… Кхм, присутній у житті однієї з моїх подруг той ще… Серьожа.
— Ні, люба Олено, — усміхнувся водій, — Серьожа — це окрема історія. Сергій зовсім інше ім’я.
І тут я задумалася, коли останнім часом мене дратували люди, які називають себе саме Сергієм. І раптом зрозуміла, що він, водій, був абсолютно правий.
— Дивно, — я навіть хмикнула, — часто ви це людям говорите?
— Чомусь носії мого ім’я часто дратують інших.
Кумедна в нього була манера відповідати на запитання не зовсім прямо. Я хмикнула собі під ніс і відкинулася назад на сидіння. Стало трохи менш хвилююче.
Ми приїхали досить швидко, попри вечірні затори нічного міста. Цього разу і справді охоронець підійшов до водія, перевірив номери й підняв шлагбаум.
Папараці сьогодні я не спостерігала зовсім… Чи то ховалися краще, чи то охоронці стали розганяти їх навіть із території перед самим селищем. Але розслаблятися не варто.
Макс чекав мене все на тому ж дивані, де нещодавно стався інцидент. Неприємні мурашки пройшлися по шкірі, коли я подивилася на його шкіряну оббивку.
— Якщо хочеш, можемо сісти в іншому місці, — Макс помітив мій сумнів, щойно я пройшла у вітальню.
— Ні, — я відвернулася, але вичавила із себе посмішку, зустрівшись з очима чоловіка, — усе нормально. З диваном. А от із кав’ярнею не дуже. Твоя бабуся таки вирішила її продати.
— Це ми начебто й так знали?
— І знайшла покупця за мільйон гривень.
Почувся шум із боку кухні — Фабіо підходив до дивана з двома чашками ароматного чаю. Одну вручив мені, другу забрав собі і вмостився зручніше. Макс подивився на нього запитально. Мовляв, а мені?
Фабіо цей погляд проігнорував.
— Усе складається якнайкраще, Макс, — усміхнувся менеджер, хитро попиваючи напій.
Я принюхалася. Пахло чорним чаєм і якимось цитрусом. І ще чимось гострим… Імбир? Я спробувала й переконалася у своєму припущенні. Фабіо туди ще й мед налив.
— Я все одно вважаю, що це погана ідея, — похмуро відповів Макс.
— Яка ідея?
— Взяти участь у весільному шоу, — хитро мружився Фабіо, — з грошовим призом. Уявляєте, Оленочко, якраз мільйон гривень.
Я розгублено подивилася на Макса. Звучало приємно, звісно, але… Прикидатися дівчиною перед бабусею і публікою — це одне питання. Але фіктивно виходити заміж?