Розділ 14. Олена

Весь день я провела в телефоні. Відкривала листування з Максом і… закривала. У месенджері в нього не було ні аватарки, ні якогось позначення, що це був саме він. Свіжий номер, жодних електронних слідів.

Єдине, де я могла побачити його самого — був інтернет. І там кожна стаття інша краща за іншу. В одній його називали новим Тото Кутуньйо. В іншій — ображали до рівня місцевого волоцюги.

Ніхто навіть не намагався дізнатися, чому він поводився так або чому був таким.

А я нервово кусала палець і відкривала наше листування з думками, чи варто мені написати йому. А якщо написати, то що?

Привіт, як справи? Так бачилися вже.

Привіт, давай поговоримо? Але про що? Про те, що сталося в Італії? Але ж сам Макс так і не розповів мені про це.

Чи правильно мені брати ініціативу на себе? Або дати чоловікові відкритися тоді, коли він захоче?

Я приречено видихнула і прибрала телефон якомога далі. Коли ми були в школі, усе було якось простіше.

Час наближався до вечірнього, коли я приготувалася вже замивати кавомашину й закривати кав’ярню, але до порога наблизилася група людей.

— Добрий вечір, — я привітно посміхнулася, — ми вже зачиняємося, тож можу вам зробити тільки каву із собою.

— Ні-ні, ми з іншого питання, — лисіючий чоловічок підійшов до мене ближче й галантно простягнув свої пальчики для начебто рукостискання, — Веніамін Васильович Протупенко, мені потрібно зняти мірки й розміри цього приміщення.

— Олена, — я розгублено потиснула його руку, — а навіщо?

— Планую придбати це приміщення, — усміхнувся він, — Тисленко Алевтина Львівна власниця, правда ж?

Усередині все впало.

— Так, але…

— Вона в курсі нашої появи, — махнув Веніамін і помчав зі своїми великими амбалами приставляти рулетки по периметру всієї кав’ярні.

Я, звісно, тут же набрала номер Алевтини Львівни. Невже вона забула мене попередити? Якщо вона і знати цього дядька не знає, то мені терміново потрібно викликати поліцію. Увірвалися сюди якісь темні й похмурі типи — а я все-таки дівчина! Хоч і могла б спробувати на лопатки їх укласти.

— Алло, Алевтині Львівно? — мій голос звучав зірвано. — Це Олена вас турбує. До мене зараз прийшли…

— Так, люба, — голос жінки звучав слабко, нібито вона спала або погано почувалася. Я сподівалася на перше, — Веніамін мав приїхати. Пробач, що забула попередити, усе за планом.

— Але як же… — Я закусила губу.

Не думала, що продаж буде настільки швидким після нашої розмови.

— Ви вже продаєте її? — я відвернулася і відійшла трохи далі, щоб тип і його компанія не почули. — Так скоро?

— Веніамін запропонував хорошу суму, — вимушено видихнула Алевтина Львівна, — до того ж кредитори почали відверто погрожувати. Думаю, буде добре, якщо угода відбудеться найближчим часом. Веніамін обіцяв, що влаштує тебе на новому місці, тож тобі не доведеться шукати роботу.

Ось тільки нове місце мені зовсім не було потрібне. Мені потрібне було старе — те, яке я роками допомагала будувати Алевтині Львівні. І чомусь наївно вважала, що в мене більше часу.

Я закусила губу, щоб стримати емоції.

— І коли… Буде продаж? — голос звучав зовсім тихо-тихо.

— Точної дати ще немає, але думаю, що до кінця місяця ми все підпишемо.

Я кинула погляд на маленький календар біля стійки бариста. Кінець місяця — через три тижні. У мене близько 20 днів, щоб урятувати Кавоварку.

— А якщо я… знайду гроші до цього часу?

Алевтина Львівна розсміялася мені в слухавку, після чого зайшлася глибоким старечим кашлем. Дивно, раніше її це зовсім не турбувало.

— Якщо раптом ти виграєш лотерею на мільйон гривень, то звісно!

Мільйон. Це ціна Веніаміна? Чи ціна кредиту? Або й те, і те? Чорт, сума колосальна… Де знайти такі гроші? Макс казав, що його рахунки заблоковані. Можна було б попросити в друзів, але… Ні. Це звучить нерозумно й низько, і користуватися тим, що всі мої подруги вискочили заміж за багатіїв, я точно не буду.

Хіба що в останній день. Я закусила губу й попрощалася із жінкою.

— Пробачте, Веніаміне Васильовичу? — я звернулася до лисого чоловіка. — А що ви плануєте тут побудувати… На місці Кавоварки?

— Хот-доги, — кинув він, — через близькість до метро найкраще, що тут можна побудувати — стріт фуд. Однією кавою офісні працівники ситі не будуть.

І хоч у його словах був здоровий глузд — у нас поблизу з їстівного тільки пончики продавали — мені однаково було моторошно уявити, як ці стіни пропахнули б давно не заміненим маслом.

Пальці самі натиснули виклик. На екрані значилося: Макс Тисленко.