11.2

— Ти сьогодні зайнята? — запитав я вже за чашкою кави.

Попередньо відчинив вікна, щоб впустити весняну свіжість у кімнату. Сонце залило диван і чомусь на мить мені здалося, що я знову в Італії — на душі стало тепло і приємно, а смачна кава обпікала горло.

Потім звична кавова гіркота пробудила свідомість. У Мілані на мене зараз ніхто не чекав. У Києві, втім, теж.

— У мене зміна через годину, а що?

Я цокнув язиком. Недобре. І я втягнув дівчину в це. Якийсь тупиковий план виходить, бо для того, щоб врятувати кав’ярню, я повинен цю саму кав’ярню змусити практично не працювати.

— Фабіо організував нам інтерв’ю на радіо.

— О… — з розумінням протягнула Олена. — І я там потрібна.

— Після всіх фотографій, що потрапили в мережу… Боюся, що так, — я торкнувся рукою її руки.

Такі холодні пальці, але така тепла долоня.

Олена опустила красномовний погляд на руки. Я прокашлявся і усунувся.

— Спробую когось викликати, — невпевнено промовила дівчина.

Спершу вона набрала якусь дівчину й довго вибачалася, що дзвонить у неробочий день — мабуть, змінниця. Але менш ніж за хвилину розмови важко видихнула.

— Не вийшло?

Вона мовчки похитала головою і подивилася на телефон у тривозі.

— Я можу спробувати перенести інтерв’ю на завтра…

— Почекай, — Олена закусила губу, — у мене є одна ідея.

Швидко нігтиками набрала номер телефону, на губах у неї зіграла мила усмішка.

— Алло, Наталі? Мені потрібна одна послуга. Босові привіт, і нехай не розповідає, що не може тебе відпустити. Знаю я, чим таким важливим ви займаєтеся в офісі. — Тут вона мало не хрюкнула. — А, Давид відпускає? Дякую, люба. Мені потрібно, щоб ти відкрила кав’ярню і побула там…

Олена зам’ялася і подивилася на мене. Я руками зобразив час.

— Годинки… дві? — невпевнено вимовила дівчина, я кивнув. — Три — максимум. Я буду на радіо з такими новинами, що ти, ймовірно, образишся, що я не розповіла раніше. Тому одразу як повернуся, усе поясню, добре?

Кілька кліків і Олена переможно подивилася на мене. Сонце грало на її щоках, очі блищали, а наші коліна було непробачно близько.

— Ти ж нічого їй не поясниш? — повільно, боячись злякати момент, запитав я.

— Чому? — вона виглядала щиро здивованою.

Ну як сказати. Я навіть відчув себе ніяково.

— Тому що ніхто не має знати про те, що ми робимо.

Олена закусила губу й сіла трохи далі, щоб сонце не било в очі. Сподіваюся, розчарування не так сильно читалося в мене на обличчі.

— Ми про це не домовлялися, Тисленко. Мої подруги знатимуть. Якщо в тебе проблеми із цим, то удачі з пошуком іншої нареченої.

Вона так само грайливо мені підморгнула й надпила кави, від насолоди заплющивши очі. Якби в цей самий момент ця дівчина зажадала від мене нирку, легеню і серце, мені чомусь здається, що я без роздумів би їй їх віддав.

На радіостанції ми були до сказаного Фабіо часу. Він, утім, не підтверджував готовність інтерв’ю, що змусило мене нервувати. Якщо я даремно вирвав Олену від її справ, то вийде ой як ніяково.

Я вийшов із машини один, перевірив периметр. Але на території радіостанції не було видно фотографів.

— Шлях чистий, — я підморгнув дівчині через тонку щілину відчиненого вікна.

Олена вийшла секундою пізніше, схопилася обома руками за свою сумочку. Вона озиралася і нервово кусала губи. Я підставив свій лікоть.

— Як галантно, — усміхнулася дівчина.

— На відміну від того, що в мене в думках.

— Що?

Очі Олени розширилися, коли вона подивилася на мене в непідробному здивуванні.

— Кажу, у моїх думках тільки нецензурна лексика стосовно цього інтерв’ю.

Здається, Олена не повірила. Вона закусила губу і сховала посмішку за пасмом волосся, що спадало вниз.