10.2

Я щільно зачинив двері і викликав охорону, зажадав зателефонувати в поліцію. Повернувся у квартиру до тремтячої Олени.

— Я розумію, що ти налякана, але постарайся згадати все, що сталося.

Ніжно провів по її плечах двома руками.

— Води? Чи чаю?

— Води, — кивнула Олена.

Ще деякий час — усього хвилину чи дві — дівчина приходила до тями. Дивилася в одну точку, але вже не тремтіла. Ледь допила воду, вручила мені назад склянку й сіла на диван.

— Я гортала твій телефон, коли сюди увірвався чоловік, — тихо почала вона, — він не погрожував і нічого не робив. Просто сфотографував мене. Багато таких знімків, знаєш? Клац, клац, клац, клац. Я сторопіла й хотіла крикнути йому, коли він потягнувся за чимось у сумці.

Олену знову забило тремтіння, і я обійняв її однією рукою.

— Я не знаю, що це було, але першою думкою був ніж. Або пістолет. Або щось дуже погане. Я крикнула і злякала його.

— Ти бачила, який вигляд мав цей чоловік? — запитав я обережно.

Олена похитала головою.

— Він був у медичній масці й темних окулярах. Й одяг увесь чорний із довгим рукавом.

Пролунав дзвінок у двері, і дівчина інстинктивно здригнулася — пригорнулася до мене ближче. Як же до біса мені не хотілося її відпускати в цей момент.

Це була охорона. Усі показали свої посвідчення, запевнили мене, що незаконних проникнень не було.

— Як ви тоді поясните появу невідомого в мене на балконі? — я підняв брову.

— Ми проведемо розслідування і все з’ясуємо, не переживайте, — ляснув мене по плечу охоронець.

Від цього фамільярного жесту, приправленого відверто недбалим «не переживайте», мене мало навиворіт не вивернуло.

— Фарс, — пирхнув я, — щоб до ранку я отримав дзвінок від керівника вашого агентства. Звільню вас усіх до біса. Ось тоді і справді переживати не буду. Ходімо, Олено.

— Куди? — дівчина на негнучких ногах підвелася. Вона безпорадно куталася в маленький плед, що лежав увесь цей час на дивані.

— У готель. Я не дозволю своїй дівчині бути в небезпеці.

— Своїй?…

Спершу Олена подивилася на мене здивовано, потім усвідомлення прояснилося в її очах. Ми були не самі. І хто знає, може, охорона була заодно з пресою?

— Звичайно, — тихо пробурмотіла вона, схопила свою сумочку зі столу й підійшла ближче.

Надійно вхопилася за мій рукав.

Чесно сказати, я був упевнений, що охорона і справді не була пов’язана з папараці. Що вони просто проґавили те, як хтось із любителів прихованих фотографій прошмигнув на територію комплексу. Але цей маленький спектакль практично для неіснуючого глядача змусив мене посміхнутися. І трохи побешкетувати.

Я то думав, що після приїзду в готель Олена все ще буде налякана, попроситься до мене в номер, а там… Під пристойною дозою адреналіну й нещодавнього шаленого бажання я перестав і зовсім міркувати, що варто й не варто робити. За мене це зробила Олена.

— Номер із двома кімнатами, будь ласка, — з ідеальною посмішкою сказала вона.

Так. Олена чудово трималася як для тих, хто міг пліткувати про нас у пресі… Так і для нас самих. І, здається, вона твердо вирішила дотримуватися виставлених правил.

Номер нам виділили з видом на весь Київ — сподіваюся, Фабіо не вб’є мене зранку за щедру витрату коштів із його рахунку. Всюди стояв аромат свіжозрізаних квітів.

— Може, чаю? — усередині все ще горіла надія провести трохи більше часу разом, але Олена була непохитна.

— Ні, дякую. Побачимося завтра, — і зачинила за собою двері в її частину номера.

Я ще постояв на місці для вигляду деякий час, потім розчаровано впав на не найзручніший диван. Дивно, як ми навіть не обговорювали з дівчиною, що ліжко дістається їй, а не мені — це вона теж вирішила сама. Наскільки ж нещасним я почувався в той момент!

Рівно до того, як почув тихий хриплуватий стогін. Може, стіни між номерами й були звуконепроникними, але не всередині між кімнатами… Я чув усе, що відбувалося в Олени, і від цього моя і без того запалена свідомість оголосила екстрену евакуацію і виклик усіх пожежників в окрузі.

Я заплющив очі й віддався власній уяві, малюючи те, що так хотів би побачити.