Розділ 10. Макс

Це найганебніша ідея, яка тільки приходила Фабіо в голову. Але він, на жаль, був абсолютно правий. Я не подумав про папараці. Мені ж за це платити. Короткий погляд у бік дівчини — вона потирала руки від наростаючого хвилювання. Мені була дуже знайома ця звичка.

Розмови з Оленою про минуле змусили мене багато про що згадати. Про те, що я вирішив поховати, забути й ніколи не згадувати знову. Але ж вона не винна в тому, що роїлося в моїй голові?

Краще зосередитися на тому, що зараз. Що в нас є зараз.

Отже, ми залишилися удвох на кухні. Олена ніяково переминалася з ноги на ногу. Я насупився. Треба б якось розвіяти цю тишу.

— Ти голодна?

— Нам би поїсти…

Це ми сказали одночасно. Посмішка сама собою повернулася, змусивши нас обох хихикнути. Атмосфера миттєво стала легшою.

— Давай замовимо. Ти все ще любиш японську їжу? — я провів дівчину до м’якого дивана й запропонувати присісти.

Сам же вийняв телефон із кишені й почав гортати нескінченний список точок доставки. На мене накатала хвиля ніжного парфуму.

— Дай, я тобі таке місце зараз покажу!

Олена сіла на ногу, пригорнувшись грудьми до мого тіла. Вирвала телефон у мене з рук і відкрила пошук, щоб ввести назву. Екран тримала так, щоб мені видно було — і від того тільки ближче притулялася до мене.

Дихати стало важче, повітря не вистачало. Спекотно.

— Дивись, у цих хлопців працюють в’єтнамці. Не японці, звісно, але як добре вони відчувають тонкість японської культури!

Олена щось говорила, розповідала й навіть руками махала. Гиготіла. Я мовчав. Здається, навіть почути не міг. Хотілося згребти її в оберемок і порушити приблизно всі озвучені правила.

— Олено… — мій голос звучав хрипко.

— Що? — вона, нарешті, подивилася на мене впритул.

Її очі розширилися. Вона побачила — моє прискорене дихання, мої явно розширені зіниці, мій дискомфорт нижче.

— Замовляй на свій смак, — я не відривав погляд від неї, — я відійду.

Вийшов у ванну, поки мій мозок не зробив непоправного. Я вмовляв себе зірватися. Адже план ще не почав дію, ніхто ще не бачив нас удвох. Хіба мало її сфотографували біля входу? Без офіційних заяв це — порожній звук.

Провести з нею всю ніч, зробити все те, що так давно мріяв.

Я відкрив воду в умивальнику й засунув голову під крижані струмені. Мені потрібно остудитися. Мені потрібно пам’ятати про головну мету.

Повернути своє життя назад. Ніч, хай якою вона солодкою не здавалася, не варта того, щоб втратити шанс.

І бабусі теж потрібно допомогти. Мені не можна гратися із цим.

Я вже майже заспокоїв запалений розум, як раптом із сусідньої кімнати пролунав жіночий крик. Очевидно переляканий крик, який міг належати тільки одній дівчині.

Я вибіг із ванної.

— Олено?! — влетів у вітальню, посеред якої поруч із відчиненим вікном стояла вона, закриваючи обличчя руками.

Кімната була порожньою, протяг пестив голі ноги.

— З тобою все гаразд?! — я торкнувся плеча дівчини, побіжно оглянув її — жодних ран, видимих переломів.

Олена вся тремтіла, шкіра вкрилася мурашками. Плечі здригалися в німій істериці. Що тут сталося, чорт забирай?

Я підійшов до вікна, виглянув на вулицю. Там, нічною терасою, тікала вдалину якась тінь.