9.2

Ми довго обговорювали, записували й намагалися створити образ із того, що вже мали. За одним величезним винятком. Я жодного разу не сказала вголос, що в мене були почуття до Макса в школі.

Чесно сказати, я думаю, він здогадувався. Неможливо було цього не зрозуміти тоді — адже я практично ганялася за ним по школі. Боже, ну й ідіоткою була! Але він — красень і зірка школи, здавався мені недосяжною мрією.

Навіть коли листувалися щодня.

Навіть коли гуляли кілька разів разом.

— Про що задумалася? — прошелестіло ласкаве над вухом.

Я обернулася. Волосся чоловіка спадало на його обличчя, грайлива усмішка торкнулася губ. Він роздивлявся мене із цікавістю і непідробним інтересом.

— Про тебе, — не стала брехати.

Зрештою, ми тільки про нього й говорили останні дві години — про нього, мене й наш неймовірний спектакль для загального огляду.

Треба б ще подруг попередити. А то як почнеться галас, вони й не зрозуміють, що за раптовий хлопець у мене намалювався.

— І як думається? — розплився в чеширській усмішці муркотливий кіт.

— Продуктивно, судячи з наших записів, — я повела плечем.

Посмішка в Макса померкла. Ну видно ж, що сподівався на флірт! Що я скажу про те, як мрію забратися до нього в ліжко, кричати його ім’я і зітхати просто від того факту, що Його Високість поруч. Він, мабуть, звик до цього в Італії, раз тут папараці бігають за ним.

Я ледве стримувала хіхікання, що виривалося, коли Макс встав з-за столу з розчарованим зітханням, зібрав чашки й поніс їх у бік раковини. На мій подив, він увімкнув воду й почав їх мити. Треба ж.

— Ти… Нічого не сказала про випускний, — раптово випалив він, перевернувши мій настрій із гигикаючого і веселого на відверто похмурий.

— Нам ніби як романтичну історію потрібно було розповісти.

Повисло незручне мовчання. Макс сполоснув три нещасні чашки й поставив на сушарку. Руками обперся об умивальник і дивився кудись убік. Думав про той вечір? Як він сприймав те, що між нами сталося?

Мені так хотілося запитати. Підійти, дізнатися. Я навіть підвелася.

— Максе…

— Ну й холодрига ж там! — голосно вигукнув Фабіо, який якраз повернувся з перекуру на вулиці.

Крихкий момент розбився кришталевою вазою об підлогу.

— Я думаю, ми все обговорили, можемо розходитися, — прохолодніше, ніж зазвичай, кинув Макс. — Вали до біса, Фабіо, і відвези Олену додому.

— Злюка ти який, — буркнув менеджер, — яка його муха вкусила за ці п’ять хвилин?

Останнє він запитував у мене, але я тільки знизала плечима. Мені здавалося, що події тієї давнини можна було вже й забути. Ми ще були дітьми, обидва накоїли дурниць. Але обличчя Макса буквально потемніло. Продовжувати посиденьки вже не мало сенсу.

Фабіо прокашлявся.

— Що ж, Оленко, тебе потрібно б переодягнути, щоби папараці не помітили завчасно.

— Щодо цього… — я ніяково посміхнулася, старанно ігноруючи похмурий погляд за спиною. — Мене ніби як уже сфотографували ті, що стояли біля входу.

— Як, в машині? — здивувався Фабіо.

— Коли я вже вийшла до охорони. 

— Ти не заїхала всередину?!

— Ні, а треба було?

Менеджер подивився на Макса гнітюче. Ні, не так — убивчо. Буквально пиляв поглядом від обурення.

— І чим ти думав? — кинув він, схрестивши руки.

— Нічим. Яка різниця?

Фабіо шумно видихнув, розкрив руки ширше й підійшов до Макса ближче. Закинув руку йому на плече.

— Максе! — мало не співав він. — Максе, Максе, Максе, яка же наївна ти в мене людинка!

Раптова фамільярність менеджера сильно дратувала Тисленка — він скрипнув зубами. В очах виблискувала лють.

— Ну або так, або ти просто хотів, щоб Оленочка залишилася сьогодні в тебе.

— Що ти мелеш? — рикнув Макс.

Тут мені вже хотілося образитися. Наче я не така вже погана, щоб так реагувати на одну ідею ночі разом. Ніяково поправила волосся.

— Тобі ж не сімнадцять років, — продовжив давити Фабіо. — Ти повернувся з Італії, так? Нарешті зустрівся зі своїм коханням, так? Якого, за нашою версією, тобі тільки й не вистачало по життю, так? І ти даєш їй увечері поїхати додому?

І брови виразно підняв.

— Одній? — добив Фабіо.

Макс видихнув із повним відчуттям поразки. Потер перенісся двома пальцями.

— Загалом, веселіться, дітлахи, але тільки без дурниць. — І ляснув Макса по спині. — А я поїхав. До завтра!

— Тобто я сьогодні залишаюся? — запитала я у Фабіо, але він тільки махнув рукою і байдуже пройшов повз. — Мені потрібні мої речі! У мене завтра зміна!

— Бувай, mia cara! — кинув Фабіо біля дверей і зник майже блискавично.