Розділ 9. Олена

— Максе, мені здається, ти маєш щось пояснити.

Він тільки чарівно посміхнувся, блиснувши ідеальною посмішкою на надмірно доглянутому обличчі. Не знаю, чи повинно це було мене зачарувати — хіба що трохи роздратування викликало. Але вголос нічого говорити не стала. Раптом Макс хоче, щоб ми й перед його менеджером прикидалися?

— Розслабся, — махнув він і сів на стілець, запрошуючи мене приєднатися до столу, — Фабіо в курсі.

— Але оцінити реакцію варто було, — хитро усміхнувся менеджер і ніжно погладив мене по плечу.

Я відсахнулася від нього. Хай тримає руки при собі, збоченець клятий.

— Не ображайтеся, Олено, це виключно моя робота.

— Виводити людей на емоції? — я фиркнула.

Я тепер їм кролик чи свинка, з якою гратися треба? Перевіряти?

— Дізнаватися, що насправді коїться у світлих головах таких чарівних дам, що чомусь рвуться врятувати кар’єру цього генія, — з лагідними нотками відповів Фабіо.

Що ж. Стосунки в них справді дивні.

— Я тобі вже казав — Олена просто хоче врятувати…

— Так-так, — не став дослуховувати мене Фабіо.

Натомість він потягнувся за темним портфельчиком, що стояв біля його ніг, і витягнув планшет. У три клацання відкрив якийсь кілометровий список і почав бурмотіти щось під ніс — наполовину італійською, наполовину українською, при цьому активно жестикулюючи вільною рукою.

— Оленочко, ви сядете, чи мені продовжувати спілкуватися з вами спиною? — іронічно запитав Фабіо.

Я прокашлялася. Ситуація, звісно, не з найприємніших. Мені цей Фабіо не подобався абсолютно. Слизький тип! Дивиться на тебе оцінювально, думає, як би картинку продати подорожче. Воно-то може й добре для менеджера, але ж я не підписувалася під такі погляди.

Утім.

Я важко зітхнула. Чи був у мене вибір?

І тут Макс зробив те, чого я від нього щиро не очікувала. Чомусь мені здавалося, що він, відчувши вигоду в ситуації, буде відверто плювати на мої почуття. Але він потягнувся на стільці і дбайливо торкнувся пальцями моєї руки. Дотик ледь відчутний, але теплий, підбадьорливий. І дивився мені в очі з м’якою усмішкою.

Боже. Або я, подібно до всіх його фанаток, просто готова зробити все, що чоловік скаже. Або сходжу з розуму. Сподіваюся на друге.

— Вам потрібна ефектна поява разом, — голосніше невиразного бурмотіння промовив Фабіо, — для цього проведемо інтерв’ю на якомусь місцевому вечірньому шоу.

Я здалася. Макс мене вмовляв, Фабіо заговорив про робочі моменти, і я, скрегочучи зубами, сіла поруч. Зрештою, ми ж домовилися. І Максу потрібно було повернути статус заради грошей, які б врятували кав’ярню.

Так. Я все роблю правильно. Правда ж?

— Уже продумали історію, як зустрілися?

— У школі, — миттєво випалила я.

— Після повернення з Італії, — випалив Макс.

Фабіо цокнув язиком і розчаровано похитав головою.

— Якщо ви так на шоу відповідатимете, то можеш навіть не мріяти про повернення на сцену, Максі-Факсі. Усе, що ти зможеш робити — протирати пил із фотографій колишньої слави.

Жорстоко.

Макс усміхнувся і потер підборіддя, потім подивився на мене.

— Що ти думаєш? Якої історії дотримуємося?

Я спочатку подивилася на самого чоловіка, який щиро не розумів, як йому краще подати себе. Потім на його менеджера, який носа з планшета не діставав. І взяла ініціативу для себе. І перше, що я зробила — запашну каву для всіх трьох.

— Що ж, тепер нумо будувати план, — заявила я, вивудивши у Фабіо з портфеля ручку і блокнот.

Ми довго обговорювали, записували й намагалися створити образ із того, що вже мали. За одним величезним винятком. Я жодного разу не сказала вголос, що в мене були почуття до Макса в школі.

Чесно сказати, я думаю, він здогадувався. Неможливо було цього не зрозуміти тоді — адже я практично ганялася за ним по школі. Боже, ну й ідіоткою була! Але він — красень і зірка школи, здавався мені недосяжною мрією.

Навіть коли листувалися щодня.

Навіть коли гуляли кілька разів разом.

— Про що задумалася? — прошелестіло ласкаве над вухом.

Я обернулася. Волосся чоловіка спадало на його обличчя, грайлива усмішка торкнулася губ. Він роздивлявся мене із цікавістю і непідробним інтересом.

— Про тебе, — не стала брехати.

Зрештою, ми тільки про нього й говорили останні дві години — про нього, мене й наш неймовірний спектакль для загального огляду.

Треба б ще подруг попередити. А то як почнеться галас, вони й не зрозуміють, що за раптовий хлопець у мене намалювався.

— І як думається? — розплився в чеширській усмішці муркотливий кіт.

— Продуктивно, судячи з наших записів, — я повела плечем.

Посмішка в Макса померкла. Ну видно ж, що сподівався на флірт! Що я скажу про те, як мрію забратися до нього в ліжко, кричати його ім’я і зітхати просто від того факту, що Його Високість поруч. Він, мабуть, звик до цього в Італії, раз тут папараці бігають за ним.