8.2

Незабаром я була вже у фойє будівлі, де миловидний консьєрж із явними уподобаннями до рожевого одягу й музики Тейлор Свіфт, попросив мене почекати хвилинку. Просто так пройти в будівлю елітного комплексу не можна — тебе мають зустріти.

Я присіла на надто шкіряний диван (навіть не думала, що таке явище реальне, доки не приземлилася в це диво екологічної катастрофи) й озирнулася. Усе в шовках і золоті — і мармурова підлога, і гігантська люстра, й абсолютно повна відсутність затишку.

Мені завжди було цікаво, чому дороге житло має виглядати як витвір мистецтва місцевої галереї? Хіба затишок — прихильність нижчої касти?

Двері ліфта відчинилися і з них у майже домашніх штанах і легкій футболці вийшов Макс. Я встала з дивана.

— Дівчина до мене, дякую, — махнув він консьєржу й галантно підставив лікоть, щоб я за нього взялася.

Я навіть хихикнула.

— Нас начебто не знімають, — тихо зауважила, поки ми підходили до ліфта.

— А хто ж їх знає? — напівжартома, напівсерйозно відповів чоловік. — Раптом тут сидить якийсь любитель прикинутися кущиком.

І начебто Макс говорив із посмішкою на губах і з очевидним гумором у голосі, а щось мені підказувало, що він таки пережив усяке. Тож зайва параноя все ж була присутня в його житті, і я вирішила не насідати з розпитуваннями зараз — поки ми їхали в ліфті.

Смиренно мовчала, розглядаючи сріблясту панель приміщення. Боковим зором помітила, що волосся в мене лежало просто незрівнянно — ніби я кілька годин витратила на укладку, а не просто розпустила пучок, поспіхом зібраний під ранкову каву.

У квартирі пахло якимось домашнім парфумом, який часто можна знайти в декоративних магазинах. Я пробіглася очима коридором — усе в ніжно-бежевих тонах, витримано й елегантно, але без родзинки. Житло орендоване спеціально для зірок. Без яскраво вираженого характеру.

— Будь ласка, пройдемо, я хочу тебе де з ким познайомити.

Після таких слів зазвичай зустрічаються з мамами, батьками й бабусями хлопця. Останню я вже знала. Алевтина Львівна часто розповідала, що виховувала свого онука сама — а от чому так сталося, не говорила. Може в Макса й немає батька з мамою. Всяке в житті буває.

На кухні сидів симпатичний, але вкрай незадоволений чоловік. Його губи були сильно стиснуті, ніс злегка стовбурчився. Але які ж, чорт забирай, у нього були вії! Боже! Це ж просто нелегально чоловікові мати такі густі, чорні й довжелезні до самих брів вії.

Здається, я навсправжки позеленіла від заздрості. Мені, щоб мати такі, потрібно витерпіти кілька годин пекла в знайомого б’юті-майстра. А тут — народився, вмився і гарний.

Я аж розчаровано зітхнула.

— Олено, познайомся, це Фабіо, мій менеджер.

Фабіо з нелегально красивими віями повернувся до мене й погляд його пом’якшився. У куточках з’явилися характерні лапки. Він миттєво піднявся зі стільця, підійшов до мене і схопив за руки.

На італійський манер розцілував в обидві щоки.

— Mia cara, маєш чудовий вигляд, але ти впевнена, що хочеш вийти за цього телепня заміж?

Тут уже я округлила очі й подивилася не менш обурено на Макса. Мені ось… як зараз реагувати?