Розділ 8. Олена

Повідомлення Макса зранку залишило мене в змішаних почуттях. Чому саме зараз? Чому така терміновість?

Сподіваюся, він розуміє, що я не буду зриватися щоразу за першим його покликом. У мене справи й обов’язки, які він має поважати і приймати — інакше розійдемося дуже швидко. У всіх сенсах.

Я викликала таксі до вказаної адреси. Коштувало недешево. І чому взагалі я маю за це платити? Хмикнула самій собі, дістала телефон і надіслала дані про поїздку Максу. Це не зовсім те саме, що попросити в лоб, але він натяк зрозумів. Через п’ять хвилин мені прилетіло повідомлення, що поїздку оплачено.

Посмішка таки прорвалася до моїх губ. Я дивилася на телефон і раділа як школярка — та сама, що була закохана в Тисленка багато років тому.

Машина засигналила.

— Добрий день, — я махнула й сіла позаду водія.

Закинула ногу на ногу і вивудила маленьке дзеркальце із сумочки. Зранку була в запарі в кав’ярні — відсиріли кавові зерна, і я телефонувала постачальникам про термінову доставку, поки Настя прикривала тил із замовниками, пропонуючи дешевші матча-варіанти.

Загалом, виглядала я далеко не найпрезентабельнішим чином, що збиралася швидко виправити в салоні авто.

Водій спостерігав за мною в дзеркало заднього виду. Потім голосно цокнув.

— Раніше дівчат знімали тільки вночі, — невдоволено прокоментував він.

На секунду я сторопіла. Ні, не на секунду — на цілу хвилину відчинила рот так широко, що туди не тільки муха, а й цілий табун коней міг забігти.

— Я дико зараз перепрошую, — сказала зовсім не вибачальним тоном, — ви ось це про кого сказали?

— Про вас, милочко. Є ж інші види заробітку! Але торгувати своїм тілом? Куди тільки ваша мама дивиться?

— У бік телевізора, шановний! — Я зашипіла на водія. — По-перше, мої справи вас не хвилюють і хвилювати не мають. А по-друге, із чого ви взагалі взяли, що я дівчина… подібної професії?

Не те щоб я не поважала їхню працю — просто не відносилася до них абсолютно.

— Їдете в елітний район, білявка з фігурою і фарбуєтеся на задньому сидінні, — фиркнув він, — що ще я маю думати?

— Які знаки перед вами і як не порушувати правила дорожнього руху? — я вигнула брови. — Відверніться, шановний, і не повертайтеся до самого кінця шляху. І якщо ви сподіваєтеся на щось більше, ніж одну зірку, то в мене для вас погані новини.

— Хамка, — пробубнив він.

— Шовініст!

Під кінець я навіть пошкодувала, що Макс уже оплатив поїздку. Давно такого виродка не зустрічала. Вийшла, грюкнула дверима й озирнулася.

Мене привезли в елітне закрите селище зі значним за розміром охоронним пунктом при в’їзді. Поруч із входом я помітила ще кілька машин — усі недорогі, темні й у всіх сиділи люди. По одному-двоє людей. Коли я наблизилася до входу, один із них навіть виліз із машини.

Я почула клацання камери. Обернулася.

— Не витрачай батарею на всіх, кого не лінь.

— Відчепись, Остапе, раптом це чергова сенсація?

О, друже Остапа, ти неймовірно маєш рацію. Я посміхнулася і махнула охоронцеві.

— Добрий день, я до Макса Тисленка.

За хвилину пролунав характерний писк, і автоматичні двері почали від’їжджати вбік.

Мене впустили всередину. Позаду почулося ще кілька клацань камери.