7.2

Олена тремтіла в моїх руках, але очі випромінювали впевненість. Повільно вона кивнула. Наша угода була в силі.

— Ми приїхали, синьйоре Тисленко, — крикнув мені водій, не дивлячись у дзеркало заднього виду.

Уже в себе у квартирі я пішов у душ — найкрижаніший, який міг тільки знайти. Голова гуділа. Тіло гуділо. Думки оберталися навколо однієї витівки, яка подобалася з усіх боків — і кар’єрного, й особистого. Мені просто до бісиків хотілося більше проводити часу з Оленою.

Грати зі струнами її душі.

Руки самі опустилися нижче, уява малювала яскраві фарби. Як дівчина заінтриговано роздивлялася мене, як абсолютно спокійно відмовилася від цікавої перспективи провести разом час, як упиралася і була абсолютно несприйнятлива до мого шарму.

Здається, я звихнувся.

Телефон у штанах завібрував, і я поспішив вимкнути воду.

— Ти був із якоюсь дівчиною сьогодні? Тисленко, зовсім знахабнів?

— І тобі привіт, Фабіо, — хмикнув я в слухавку.

Мабуть, той прекрасний і професійний водій усе ж таки не забував, чия рука його годує. Тут же наскаржився, зрадник. Я може сам хотів йому розповісти!

— Відколи моє особисте життя тебе цікавить?

— Відтоді, що ця мамзель завтра піде в пресу, щоби показати всьому світу, як залізла до італійського холостяка в штани.

Я видихнув. І несподівано для себе посміхнувся.

— По-перше, я точно був би не першим холостяком, до якого якась дівчина лізла в ліжко, — навіть гиготнув в трубку, — по-друге, я українець. Не італієць. Зарубай це собі на носі.

Фабіо щось буркнув нечленороздільно. Але начебто згідно.

— І я хочу познайомити тебе із цією дівчиною.

— Як швидко ростуть діти, — удавано пустив сльозу мій менеджер, — уже знайомлять мене з нареченою.

— З льоту ловиш, — я і не став сперечатися.

Повисло мертве мовчання.

— Ти ж гониш, Тисленку, правда?

— Ні-і-і-і, — майже проспівав я. — Це не телефонна розмова. Приїжджай завтра о дев’ятій, обговоримо.

— Вона там буде?

Я задумався. Це б, напевно, у самої Олени спочатку дізнатися. Навряд чи я в тому становищі, щоб диктувати їй умови.

— Можливо. — Помовчав кілька секунд і додав: — Дуже сподіваюся, що так.

На тому кінці дроту пролунало важке зітхання.

— Буду, — нарешті відповів Фабіо.

Можливо, з дев’ятою ранку я дещо погарячкував. Будильник продзвенів о восьмій, урочисто оголошуючи, що я проспав цілих три години. Безсоння зовсім замучило. Навіть не пам’ятаю, коли востаннє спав нормально.

Але вибирати не доводилося. Заварив чашку кави. Сів навпроти панорамного вікна з видом на ранковий Київ.

Я: Привіт, ти зайнята сьогодні?

ОЛЕНА: Дивлячись для чого.

Я: Зустрітися з моїм менеджером. З мене кава…

Оглянув свій порожній стіл, прикинув, скільки за часом їхатиме доставка.

Я:… і круасани.

ОЛЕНА: То я потрібна просто зараз?

Я: Так?

Олена не відповідала деякий час, і я вже було подумав, що перегнув міру. Напевно, варто попереджати її хоча б за день. Або кілька годин. Але дівчина, нарешті, відповіла лаконічним «ОК». Я скинув їй свою адресу й помчав замовляти обіцяну випічку.

Фабіо прибув хвилин за п’ятнадцять.