Розділ 7. Макс

Наприкінці вечора я розцілував бабусю в обидві щоки й пообіцяв заїхати найближчим часом.

На душі було неспокійно. Долоні нелогічно пітніли, і я майже автоматично обтер їх об штани. Я не любив обманювати ба — та й майже ніколи так не робив, але… Адже це було на благо?

— Здається, машина вже під’їхала, — Олена виглянула у вікно.

Їй, здається, більше за всіх не терпілося швидше піти із цього будинку, і я відверто не розумів чому. Ми все обговорили, потім мило фліртували. Що пішло не так? Проте Олена навіть не намагалася зловити мій погляд. Щоразу відверталася, варто було мені на неї подивитися.

Фабіо надіслав за мною свого водія як запобіжний захід. Взагалі я і звичайне таксі міг викликати — що мені міг зробити один водій? Але Фабіо був непохитний.

Ми сіли в затоноване авто.

— У квартиру, синьйоре Тисленко? — на італійський манер поцікавився в мене водій Фабіо.

Я тільки видихнув. Не здивуюся, якщо цей пройдисвіт італійської крові менеджера заздалегідь домовився з водієм у всьому дотримуватися традицій Мілана.

— Спершу завеземо дівчину, — я втомлено потер перенісся, — Олено, тобі куди?

Вона швидко викарбувала адресу, сіла подалі до протилежного вікна і відвернулася. Я не тягнувся. Тут ми могли не прикидатися — ні перед бабусею, ні перед пресою.

Але вже за хвилину мені набридло просто розглядати краєвиди Києва, що проїжджали повз.

— Що трапилося? — запитав я, уважно роздивляючись Олену.

— Нічого, — кинула вона, прикриваючи долонькою губи.

До мене навіть не повернулася.

— Олено, — я торкнувся її руки, і дівчина інстинктивно відсахнулася. Навіть обурено подивилася спершу на мої пальці, потім на мене.

Тільки потім приречено видихнула.

— Я обіцяла твоїй бабусі не розповідати, — видала вона.

А ось це вже нехороша справа. Я насупився. Ба ніколи не приховувала таємниці від мене. А якщо щось не розповідала, то виключно заради мого ж блага — часто це стосувалося якихось неважливих пліток. Тоді що могло статися? І головне, коли вони тільки встигли переговорити без мене?

Перед очима промайнув посуд і те, як голосно шуміла вода. Невже?…

— Ну раз почала, — я невизначено повів рукою, — то вже закінчуй.

— От я і думаю, — тихо відповіла Олена, — чи варто.

Потім вона розвернулася до мене й дивилася тихо й задумливо. Крадькома розглядала мої руки, тіло, на окрему увагу заслужили губи, на які вона довго й безсоромно дивилася. Я відчув тепло в певних частинах тіла. Це такий унікальний спосіб флірту? Чи бабуся заповіла ніколи не зв’язуватися зі мною?

Утім, це було зовсім не в її стилі.

— Кавоварка в кредитах, — нарешті видала Олена, — тому Алевтина Львівна хоче її продавати. Справа не в сімейних цінностях.

Вона цокнула язиком.

— Тож можемо зупинити весь цей цирк із фіктивними стосунками. Усе одно це не працює. Навіть твій кіт не купився, що я твоя дівчина.

А ось це було вже образливо. Мені чомусь здавалося, що між нами промайнула дуже навіть явна іскра — підпалена фіктивною грою.

— Далі вже тобі вирішувати, — дівчина опустила погляд, — хочеш ти допомогти бабусі з кав’ярнею чи ні. Вона, точно знаю, не хотіла тебе втручати. Те, що я роблю — це зрада для неї, але на благо її справи. Тож… Гадаю, це правильно.

— Правильно чи ні — вирішувати не мені, — я похитав головою, — от тільки допомогти я і справді не можу.

— Мене це не стосується, — відхрестилася Олена й хотіла було знову відвернутися до вікна.

Я не дозволив. М’яко торкнувся її зап’ястя, привертаючи увагу. Я справді хотів, щоб вона мене почула.

Очі дівчини злякано бігали вздовж мого обличчя.

— Мої рахунки заморожені, — промовив їй майже в самі губи, — і доти, доки я не поверну собі ім’я і прихильність інвесторів…

— Що ти хочеш сказати?

З боку ми мали досить однозначний вигляд. Я навіть встиг порадіти, що Фабіо наполіг на своїй машині. Тут був перевірений водій, затоновані вікна, а отже, папараці не могли дістатися до мене. Інакше…

Ми напівлежали на задньому сидінні.

Я тримав Олену за руку, її друга тягнулася вздовж мого плеча. Наші губи в лічених сантиметрах один від одного. Скандал би роздули моментально.

Чи…?

— Може, не будемо зупиняти нашу гру? — я прошепотів. — Відновимо моє ім’я, переконаємо бабусю не продавати кав’ярню за мого спонсорства. Ми обоє у виграші.

— Говориш так, ніби тобі це більше треба, — рвано зауважила Олена.

О, дивилася в корінь. Судячи з мого збитого дихання. По тому, як неймовірно мене тягнуло до цієї забутої роками дівчини. Як моє тіло пульсувало від бажання володіти.

— Ти згодна?