Розділ 6. Макс

Коли Олени й бабусі не було вже якийсь час, я напружився. Начебто ба ніколи не промишляла шпигунськими іграми за моєю спиною, але публічна робота роками зробила своє з моїми думками. Я весь напружився.

Уже хотів було встати й піти до них на кухню — запропонувати допомогу чи просто поспілкуватися, коли мою ідею перебили.

— Мрмяу? — послужливо до мене підкрався Барсик і почав лащитися до ноги.

Я знехотя відвів погляд від дверей на кухню і повернувся до кота.

Він виглядав настільки ж задоволеним, як якби з’їв цілу банку сметани. На видиху я опустився і присвятив свою увагу пухнастому шкіднику. Барсик бурчав і навіть злегка покусував мою руку, поки я його гладив.

— Та за шо, — напівжартома поскаржився я.

Гармонія тривала недовго.

Ситуація далі мені нагадувала сюжет якоїсь не дуже вдалої комедії. Товстий і самовдоволений кіт вирішив, що простих погладжувань йому мало. Він захотів більше за мене, а значить, єдиний спосіб це отримати — стрибнути мені на коліна.

Він покрутив попою в різні боки, прицілився і стрибнув.

Ось тільки волохатий злочинець не врахував того, що поруч зі мною на столі стояла чашка недопитого чаю — я якось зовсім забув про нього, поки ми обговорювали справи насущні з Оленою.

Барсик стрибнув мені на коліна, і під силою своєї ваги почав сповзати вниз. І що потрібно робити в разі, коли не можеш утриматися на місці? І ти кіт, у якого є гігантські гострі кігті? Правильно, впитися ними в те, на чому ти стоїш.

Тобто в мої ноги.

Я, природно, крикнув на всі легені і спробував відчепити від себе мерзотника, що йому вкрай не сподобалося. Барсик ще сильніше вчепився в мене, змусивши мене буквально підскочити з місця.

Він тримався за мене, як за острівець безпеки. Я ж марно намагався відсмикнути хвостатого від власного стегна.

За законом феєричного жанру та сама чашка із чаєм перекинулася і полетіла прямо на мою ідеально чисту футболку. Хоч рідина була не гарячою — і на тому дякую.

Але й цього Барсику було замало для завершення свого акта прояву бажань і благородної відплати. Адже на нього теж упало кілька крапель чаю! Тож хвостатий кіт із виряченими від жаху очима зіскочив із мене на стіл, пробіг половину й зістрибнув униз, потягнувши за собою білосніжну скатертину.

І все, що стояло на столі, полетіло в мій бік. Включно з вазою з квітами.

Гуркіт стояв приголомшливий.

— Максиме! — ахнула бабуся, влітаючи у вітальню.

— З тобою все гаразд?! — вторила її інтонації Олена.

Перелякані дами стояли у дверному отворі. Ба тримала рушник у руці, Олена — тарілку з капаючим мильним засобом.

Фізично я був у повному порядку, звісно, але от морально переживав справжнє поранення. Бо я стояв майже повністю мокрий, облитий усіма можливими рідинами. Моя шкіра просвічувалася через тонку футболку.

Єдиними ліками для приниженого серця слугувала доволі недвозначна реакція Олени, коли її брови злетіли догори, зосередившись аж ніяк не на моєму обличчі, а на кубиках преса, які тепер було чітко видно.

— Ох, дорогенький, я тобі принесу зараз рушник і суху футболку, — заголосила бабуся, — Оленко, йди допоможи йому.

На секунду дівчина забарилася. Здається, вона дуже була навіть не проти допомогти мені. Але не в тому сенсі, у якому це мала на увазі бабуся.