5.2

— Максимку, ти кохаєш Олену? — Алевтина Львівна сіла за стіл і остаточно прибила своїм запитанням.

Мене, я точно знаю, прибила. Усередині все похололо — я майже сповзла по стільцю вниз. Тому що вона запитувала Макса, не мене. І дивилася на нього примружившись, точно перевіряла як детектором брехні.

— Звичайно, бабусю, — не замислюючись кинув він, — як же можна не кохати свою дівчину?

І жодного разу не подивився на мене. Брехав настільки очевидно, що я мало не застогнала від досади. Ось зараз розумна жінка встане, грюкне по столу і скаже, щоб ми перестали розводити цирк.

Але вона тільки хмикнула й подивилася в мій бік. Нічого більше не сказала. Невже все добре?

Залишок вечора проходив менш напружено. Алевтина Львівна почала розповідати веселі історії з минулого, розбавляючи загальну напружену атмосферу.

А я все дивилася на Макса. Як же він… Змінився. Адже я пам’ятаю його зовсім іншим. Рвався кудись уперед, ніколи не озирався.

Пам’ятаю, ми з ним навіть гуляли разом. Не зовсім удвох — із нами була ще моя подруга, бо самій мені було шалено страшно гуляти з хлопчиком, який подобався. Ми сиділи на лавочці в парку і весело розмовляли. Про що? Начебто нічого важливого й не було.

А потім переписувалися, переписувалися, переписувалися. Мені тоді здавалося, що годинами. Очі Макса завжди були спрямовані вгору — до неба, до мрій, до повітряних замків. А я тільки й могла, що дивитися на нього із закоханими очима.

Що ж, багато води з того часу спливло.

Зараз він сидів за столом, опершись головою об руку. Пальцями повільно водив уздовж підборіддя, очима зосередився кудись у бік Алевтини Львівни, але дивився ніби крізь неї. Думав. Я теж думала, але навряд чи про те саме, що крутилося в голові в Макса.

Бо я думала про минулого його.

— Оленко, допоможеш прибрати посуд зі столу? — піднялася жінка, і я почала допомагати їй із тарілками.

Щойно всі вони опинилися на кухні, я стала за раковиною, щоби помити кожну. Алевтина Львівна одним оком перевірила, наскільки Макс далеко й підійшла до мене ближче.

Воду ввімкнула гучніше — та так, що я ледь усе не облилася. Руки мої зупинила, щоб я послухала, а не відволікалася на посуд.

— Оленко, ти ж знаєш, що я дуже тебе люблю, правда? — вкрадливо запитала вона, я мовчала. — Ти зі мною стільки років, що вже правда як внучка стала. Мене тішить, що ти разом із моїм онуком, але я дуже сподіваюся, що це не через Кавоварку.

Усередині засів клубок.

Як же… Алевтина Львівна прониклива.

— Ах, люба, — продовжувала вона, — я продаю кав’ярню, бо на ній занадто багато боргів і кредитів. Це не повинно впливати на ваше життя. Кохайте одне одного, але тільки тому, що у вас щирі почуття.

Щирих почуттів у нас не було, як і мого розуміння плану дій. Я то наївно сподівалася, що наші «стосунки» переконають стареньку. А вона он… чи то не купилася на акторську гру, чи то справді не збиралася змінювати рішення.

— Тільки в мене є до тебе одне прохання, люба, — голос Алевтини Львівни звучав як ніколи серйозно.

— Звісно, щось не так?

— Про кредити і проблеми кав’ярні Макс не має знати, — сказала жінка і прикрутила воду, щоб я могла без побоювання мити посуд.

Так і пішла, залишивши мене саму. Чому… Це важливо для неї?