Розділ 5. Олена

Його шорсткі руки ледь не зірвали стогін із моїх губ.

Макс Тисленко справжній. Такий, яким я його пам’ятаю — той, що абсолютно не намагається привернути увагу, а тому привертає її максимально. І те, що творить моя уява від одного лише рукостискання…

Ух, сьогодні вночі в мого друга з приліжкової тумбочки буде дуже багато роботи.

— Ходімо? — голос Макса пролунав занадто голосно, різко вириваючи мене з мрій.

Я кивнула. Ось так, тримаючись за руки, ми й зайшли в будинок до Алевтини Львівни.

Я тут бувала частенько. То з продуктами допомогти старенькій, то занести якісь рахунки, а то вона їхала кудись за місто й попросила погодувати кота. Він у неї той ще монстр.

Коли ми зайшли в будинок, він одразу ж кинувся до моїх ніг.

— Барсику! — шикнула на нього Алевтина Львівна.

А цей «Барсик», якого у своїй голові я іменувала виплодком пекла, з найангельськішим обличчям подивився на господиню. Мовляв, я зовсім не планував вкусити Олену за п’яту, потім подряпати їй щиколотку, і насцяти в капці. Взагалі. Якщо хтось скаже, що робив, то це брехня і провокація. Він на таке не здатен — шляхетної ж крові!

А сам скоса дивиться на мене, паршивець. Дурниці кажуть, що в котів немає бокового зору. У цього очі навіть на дупці є.

— Барсику, давно тебе не бачив, — усміхнувся Макс і підійшов до біса, щоби погладити за вушком.

О, я навіть очі заплющила. Бо зараз будуть ріки крові. Я теж мала таку дурість спробувати погладити кота — він мені цього не пробачив, а Алевтина Львівна голосила, що давно йому треба було кігті постригти. Шви не накладали, слава богу, але мені від того приємніше не було.

І замість цілком очевидних чоловічих криків, охання бабусі та шипіння кота, я почула… задоволене муркотіння. Навіть очі розплющила від подиву. Барсик лащився до Макса.

— Вау, — зірвалося в мене з губ, — кому ти душу продав, щоб він до тебе так ліз?

— Максимка врятував Барсика, коли той зовсім кошеням був, — усміхнулася Алевтина Львівна. — Бідолаха застряг у машині й вибратися не міг. Якби Максим не наполіг, то хто знає, що б стало з нашим Барсиком? З тих часів вони нерозлийвода.

Ага, зрозуміло. Тобто щоб заслужити таке ж ласкаве бурчання кота, його потрібно засунути в машину, завести мотор, щоб налякати хвостатого і з героїчною посмішкою витягнути на світ божий.

Барсик тут же на мене обернувся з гнівним поглядом. Думки читає чи як?

— Пройдемо до столу, розповісте все, любі, — поспішила покликати нас Алевтина Львівна.

Вона явно встигла забігти в кондитерську недалеко від будинку — у центрі столу стояв знайомий мені з дитинства Наполеон із такою присипкою і характерним запахом.

— Чаю, Оленко?

— Давайте я допоможу вам, Алевтино Львівно!

— Ой, ну що ти, — відмахнулася жінка, — мені тільки в радість поклопотатися. А ти поки що розкажи, люба, як ви познайомилися?

Настав той самий момент, де потрібно було трохи присипати брехні до існуючої правди. На порятунок прийшов Макс.

— Пам’ятаєш, ба, на два роки молодша за мене вчилася дівчинка з двома косицями?

Алевтина Львівна, очевидно, не пам’ятала. Я б і всіх однокласників перерахувати не змогла, що вже казати про тих, хто був молодший за мій клас. А ось старшокласників усіх знала. І Макс тому виною.

— Загалом, так ми й познайомилися, — хмикнув він, — але тоді час був не той. Та й потім моя Італія…

— А потім один незграбний випадок, ми зустрілися знову і все якось закрутилося, — закінчила я з посмішкою. 

Й адже майже правда.

— В Україні? — обернулася Алевтина Львівна з великими здивованими очима.

Мабуть, Макс давно тут не був. Я коротко кинула на нього погляд — обличчя завмерле, жодного мускула не здригнулося. Або тема не важлива й можна продовжувати тягнути свою лінію, або намагається не видати брехню. Тобто вирішувати і виплутуватися мені самій. Чудово. Захотіла на свою голову закінчити історію.

— В Італії, Алевтино Львівно, пам’ятаєте, коли я на три дні відпрошувалася?

— Так ти ж начебто до мами в село їздила, — здивувалася жінка.

— Ага, і взяла її в Італію на вихідні. А то мама в її-то роки й не бачила зовсім нічого.

Коліна тремтіли, усе всередині впало, коли жінка мовчки відвернулася і продовжила готувати нам чай. Я викрутилася? Чи вона тільки прикидається, що повірила?