Розділ 4.

Бабуся була тією, хто мене виростив. Батька спочатку не було на горизонті, мама занурилася в себе й будівництво кар’єри. І якби не бабуся, то хто знає, що б зі мною сталося?

Якби не кожна колискова, що вона наспівувала мені перед сном, я б так і не захопився музикою. Не поїхав би в Італію, не виграв у пісенному конкурсі… І не опинився б у тому становищі, у якому я був зараз.

Важке зітхання зірвалося з губ. У всіх позитивних історіях про успіх завжди є гігантська ложка дьогтю, про яку шанувальники творчості часто-густо й не здогадуються.

Дім бабусі все ж змінився. Вона жила в невеликому котеджі з яскраво-жовтим ліхтарем на ґанку. Потрібно було спершу відчинити чорні витіюваті ворота, пройти вздовж ідеально вистрижених галявин і постукати залізним кільцем тричі.

Це раніше. А зараз уже при вході до хвіртки стояв білосніжний домофон. На хвіртці характерний замок. Хочеш пройти всередину — дзвони. Логічно з погляду безпеки, але від того на душі приємніше не стало. Я подзвонив.

— Аллоооооооо! — із надто протяжними голосними пробурмотіла моя бабуся.

— Так, ба, це я.

— Хто я?

До чого екстравагантне запитання з урахуванням того, що вона чекала в гості онука. Але хто знає? Раптом вона тут вечірки влаштовує щовечора?

— Твій онук, — уточнив я.

— Який?

Тут уже я сторопів. Моя мати, звісно, мала своєрідне уявлення про життя і щастя, але не настільки, щоб таємно зробити кількох онуків бабусі. Здається, я навіть похлинувся, коли почув сміх у домофоні.

— Проходь, Максимку, я ж просто жартую.

Куди проходити теж залишилося незрозумілим — тут же замок висить на дверях! Не буквальна система відкриття, як у під’їздах. Я подзвонив у домофон ще раз.

— Аллоооооооо!

— Бабусю, тут замок висить, я не можу так просто пройти, — ніяково зауважив їй у слухавку.

— Ой, точно! Іду, Максимку!

Останнє я чув не тільки через трубку домофона, а й із самого будинку. Бабуся буквально полетіла мені назустріч, дзвенячи ключами, викликаючи посмішку на всі наявні зуби. Капці буркали об декоративну плитку, коли вона підбігла до воріт.

— Весь час забуваю поставити електронний замок, — вона посміхнулася, — по-старому було б простіше, але…

— Небезпечно.

— Злодії тут ходять, — обурено похитала головою бабуся. — Ось і доводиться навішувати замки, як у давнину якусь. Проходь, любий. — І поцілувала в обидві щоки, притиснувши до грудей. — А де ж Оленка? Ти один прийшов?

— Вона буде пізніше, — ухильно відповів я.

На годиннику ледь перевалило за пів на сьому. І мені хотілося провести трохи часу наодинці з моєю бабусею.

Ми зайшли всередину. На одвірку при вході яскраво виднілися чорні позначки з віком поруч. Бабуся міряла, поки я не став вищим за неї на голову. Потім уже я сам ставив позначки, а вона керувала процесом.

Мої позначки виднілися аж до самих вісімнадцяти років.

— Вимахав як із віком, а? — бабуся помітила мій зацікавлений погляд.

— Я думав, ти перефарбувала тут усе.

— Усе, але не позначки ж. Це, любий, не можна перефарбовувати. Дорожче за будь-яку коштовність.

Потім був чай і смаколики, і веселі бесіди про насущні справи. Але ні про моє життя в Італії, ні про раптовий приїзд бабуся не питала. Чекала, поки почну сам. А я не починав.

— Як мама? — перервав незручну тишу. — Де вона зараз?

— У Дубаях. Надсилала мені листівку, здається. — Бабуся, крекчучи, підійшла до комода і відкрила верхню шухляду. Там теж щось довго шукала.

Листівку? У цей час? Не здивувався б, якби мама нічого не надсилала. А бабуся створювала видимість.

— Запропастилася кудись, — донеслося від неї сумне.

— Забудь, упевнений, ще знайдеться. А ти тут як? Як твоя кав’ярня?

Здавалося, наша розмова нагадувала мінне поле. Бо майже кожне моє слово влучало в болючу точку. Бабуся опустила очі.

— Та знаєш, — тихо сказала вона, — то так, то сяк.

Не знаю, тому й запитую, от тільки відповідь твоя, бабусю, аж ніяк не чесна. Вголос цього я, звісно, не сказав. Чітко ж запитав у неї — як усе? І якщо вона не сказала, значить не вважала за потрібне.

Тишу, що зависла, розрізав дзвінок домофона. А ось і Олена.

— Я відчиню, — і поспішив до дверей.