Розділ 3. Макс

Аромат свіжозвареної кави обпікав губи. Зазвичай я віддавав перевагу еспресо або навіть лунго — чим більше кофеїну проникало всередину, тим краще. Й ось будь ласка. В обіймах дівчинки з косичками попиваю лате.

І куди життя котиться?

Зробив ковток і поморщився. Занадто м’яко і ванільно, занадто солодко. Й Олена назвала це «моїм улюбленим напоєм»? Хотів уже було викинути стаканчик, коли помітив щось наспіх написане на серветці. Номер телефону й характерне «Напиши».

Навіть хмикнув. Зазвичай я дівчат не знаю, коли мені таке підсовують.

Від серветки пахло кавою і якимось сиропом, який сама Олена, мабуть, частенько проливала. Дістав телефон із кишені й хотів записати її номер, коли клацання камери відволікло мене.

— Будь ласка, не фотографуйте, — кинув надто легко вдягненому чоловікові, що ховався за машиною.

Його обличчя приховувала гігієнічна маска, голову — кепка. Папараці. Щоб їх.

Клацання повторилося, ще й ще, повністю ігноруючи моє прохання. Люди почали озиратися і з посмішкою тикати в мене пальцем. Я їм що, циркова іграшка?

Важко видихнув, і, прикриваючись стаканчиком з-під лате, як щитом, пройшов повз папараці до припаркованого затонованого автомобіля на іншому кінці вулиці.

На задньому сидінні на мене вже чекав Фабіо в надто екстравагантному для його фігури костюмі і з легкою нині трендовою борідкою. 

— А я попереджав, — хмикнув він, щойно я заліз всередину.

— Мені потрібно було побачитися з бабусею.

— І як, побачився? — Фабіо знущально підняв брови. — Там нічого не сталося, що могло б зацікавити пресу?

Перед очима спливло феєричне падіння Олени на стіл із моєю марною спробою врятувати її. І те, як це інтерпретувала бабуся. Якщо навіть вона побачила в тій позі щось, то що вже казати про любителів пліток у журналах?

Залишалося сподіватися, що свідків у цього випадку не було.

Тільки зараз я згадав про стаканчик лате й серветку, яку вкрай небажано було б втратити. Скільки я буду вислуховувати від Фабіо про свою некомпетентність, якщо почну записувати номер Олени просто зараз?

Подумав і засунув серветку в кишеню.

— На, тримай, ти любиш таку гидоту, — замість відповіді я сунув стаканчик Фабіо.

— Що це?

— Латте. Ванільний, м’який, слабенький, пухкенький, — останнє додав уже зі знущанням. — Тобі підходить.

— Тисленко, у тебе язик надто довгий чи де?

І хоч Фабіо й бурчав, а стаканчик у мене взяв і з погано прикритою насолодою попивав напій.

Машина рушила, дерева й такі знайомо-незнайомі будівлі замайоріли перед вікном. Скільки мене не було в Києві? Років п’ять? Ні. Я тільки випустив перший альбом п’ять років тому. Потім були перші рядки топчартів, тури, запис другого і… Бути того не може.

— Фабіо, мене не було в Києві десять років? — голос здавався якимось чужим.

— Угу, десь стільки, — він гортав новини у своєму телефоні, — а що?

Час пролетів непробачно швидко. Я відчував це як рік, як два. А не був удома так довго.

— Нічого, — буркнув йому у відповідь і відвернувся, — не думав, що сумуватиму.

— Якщо найближчим часом ми не поправимо твій піар-статус, то сумувати й не будеш, — колюче кинув Фабіо, глянувши на мене через плече, — будеш тут сидіти, наче на засланні.

Я його не слухав. Роздивлявся величезні дерева-лапи, що накривали проїжджу частину. Привіт, моє рідне улюблене місто. Я справді сумував.

Треба б написати Олені.