Розділ 1. Олена

Не грай у кохання з тим, до кого маєш почуття. Записала? Тепер набий це татуюванням на лобі. І дивись у дзеркало частіше.

Весна для мене асоціювалася із сумішшю ароматів свіжих квітів і дзвоном дзвіночка на вході в кав’ярню. Постійні відвідувачі поспішали до нас, щоб випробувати нові сезонні смаки, побалувати смакові сосочки тортиком і насолодитися приємною музикою, що розслабляє.

Ось тільки останнім часом дзвіночок противно мовчав.

Я протирала кавові склянки після посудомийки.

— Щось забагато потертостей, пора б міняти їх, — видихнула й подивилася, як сонце ледь просвічувалося через каламутну поверхню склянки.

— Що ти кажеш, Оленко?

Алевтина Львівна складала декларацію для податкової щодо наших доходів і витрат. Й останніх, судячи з кількості рядків у неї на папірцях, було надто багато.

— Треба б підготуватися, сьогодні багато людей буде, — я спробувала збити напругу бадьорою промовою, — ви ж знаєте, як це буває в перші дні весни. Усі біжать до нас за сезонними пропозиціями!

Замість відповіді жінка виразно подивилася на порожній холодильник для десертів. Миша там не повісилася тільки тому, що мотузки для цієї події там теж не було.

Я затулила холодильник собою.

— У нас залишилися минулорічні сиропи, — відмахнулася рукою, — і пам’ятаєте той, від якого навіть із Парадізо до нас приходили? Черга майже на вулиці стояла!

— Оленко, сядь, — Алевтина Львівна відсунула стілець переді мною.

Суперечки не приймалися. Благання теж. Тож я просто плюхнулася на запропоновану поверхню.

— Останнім часом справи йдуть погано…

— Це просто…

— Погано, — прикула мене до місця власниця кав’ярні. — Я тут буваю рідко, але звіти бачу, люба. Так тривати не може.

Усередині все стиснулося. Я була першокласною бариста. Могла приготувати будь-який напій, намалювати ледь не Мону Лізу на пінці й так прорекламувати тирамісу, як жоден італієць би не зробив, от тільки… Я не хотіла це робити ніде, крім нашої кав’ярні.

Кавоварка. Місце, де для мене відкрилося життя. Я, наївне дівчисько з двома косичками, почала працювати ще школяркою. І готова була зробити все, аби це місце не закрилося.

— Я можу працювати на пів ставки, — згнітивши серцем сказала я.

Не могла — квартира хоч і була моєю, а постійно потребувала грошей. То труби течуть, то холодильник на заміну, то ручка на вікні зламається. Але заради Кавоварки я була готова терпіти.

Алевтина Львівна накрила мою руку своїми двома.

— Я не молодшаю, Оленко. Зараз ми сяк-так тягнемо це вдвох, а що буде, коли мене не стане?

Вона хмикнула, знову кинувши погляд на рахунки.

— Дурниці, Алевтино Львівно, вам ще жити й жити!

Жінка опустила підборіддя і підібгала губи, а я уважно вивчала її обличчя. Хоч би що сказало про її справжні почуття. Я б змогла прочитати! Змогла достукатися!

— Тобі потрібно рухатися далі, Оленко, знайти сім’ю, чоловіка — і вже з ним будувати своє майбутнє. А я… — вона прокашлялася і підняла на мене свої очі, що ледве не просльозилися. — Я продам заклад у найближчому майбутньому, люба.

Так прекрасний весняний ранок для мене став початком кінця, що наближався справжнім цунамі. Моє життя, моє натхнення і мої найулюбленіші постійні відвідувачі — усе це в найближчому майбутньому буде продано через збитки й небажання Алевтини Львівни боротися за своє дітище.

Жінка вибачилася і вийшла в підсобку. Чи то щоб очі промокнути — на що я щиро сподівалася — чи то щоби поправити свій макіяж. А я все ще сиділа на місці із серцем, що шалено стукало в грудях.

Як… Як зупинити цю катастрофу? Зіниці бігали, майже відчутно відкидаючи ідеї, що миготіли перед очима.

Провести марафон кавових напоїв? Майстер-класи? Чи спробувати якусь акцію в соціальних мережах? Завжди можна попросити моїх подруг допомогти — Наталі та Аліна точно щось знали, не дарма в рекламному відділі працювали. Але чи є в дівчаток час зараз?

В Аліни новонароджений, Наталі тільки з медового місяця повернулася. Ні, до них не варіант, треба самій розбиратися. Може найняти якогось актора для залучення клієнтів?

Дзвіночок на дверях задзвенів.

Я, усе ще під дією потоку думок і із серцем, що колотилося, занадто різко встала — пролунав характерний «бом». Плафон залишився цілий, але шишка на моїй маківці з’явиться гарантовано.

— Ай-яй-яй, — зашипіла я і гнівно подивилася на лампу, яка хиталася з боку в бік.

І хто взагалі придумав вішати їх так низько?!

— Пробачте, — прокашлялася я і повернулася до відвідувача, — можу вам чимось допомогти?

Повернулася надто різко і швидко, оскільки сам відвідувач підійшов до мене майже впритул, поки я цілувалася з плафоном. Не очікуючи такої різкої появи, я відсахнулася від нього й очікувано втратила рівновагу. Позаду мене був стіл і стіна, тож падіння обіцяло гуркіт і легкий струс.

Я щільно заплющила очі.