Розділ 11 Софія

- Тобі доведеться забрати мене з цього зоопарку, - заявила Лілі, жбурляючи на стіл свою шкільну сумку. - Це не школа, а повна жопа, і лайна там відповідно неміряно.

Я на деякий час отетеріла, почувши такі висловлювання з вуст власної доньки. Я розуміла, що за грубими словами ховається справжній страх, майже паніка, але все ж розгубилася. Перш ніж я встигла оговтатися і почати виховний процес, Лілі схаменулася і почала вибачатися:

- Так-так, я не повинна була так говорити і вживати подібні вирази. Вибач мені. Але все, що я сказала, - правда! Я не можу ходити до школи, де навчаються тільки багатенькі придурки і відморозки. Уся різниця між цією школою і тією, де я навчалася раніше, - багаті краще вміють ховати від оточуючих своє лайно й усю ту гидоту, що в них усередині, і... і все інше! А так вони повні му...

- Лілі!

- Пробач!

Я стояла стовпом і відчувала - мій гарний настрій стрімко випаровується. Я сьогодні напекла домашнього печива й увесь день передчувала, як діти повернуться зі школи й зрадіють. І розповідатимуть про свій перший день у новій - чудовій і дорогій - школі. Але схоже, пасторально святковий варіант вкотре не вдався. Мене охопив гнів. Ну чому моя мила чотирнадцятирічна дівчинка лається, наче п'яний безхатько? Навіть у тій, безкоштовній школі навряд чи так висловлювалися!

- Чорт би все це побрав! - не втрималася я.

- Печиво? - задумливо протягнула Лілі. - А молочка запити? - І вона пішла до холодильника.

Я продовжувала мовчки роздивлятися доньку. На ній була нова шкільна форма - мила картата спідничка і синій кардиган. Але чомусь Лілі вирішила вдягнути до неї пару щільних шкарпеток і важкі гріндерси з кислотного кольору помаранчевими шнурками. Крім того... я прикинула довжину спідниці. Так, я абсолютно впевнена: коли донька йшла, спідниця була істотно довшою, отже, Лілі підвернула її на талії щонайменше двічі.

- М-м, смачно! Мам, невже ти справді сама спекла печиво? А з чого вони?

- Е-е, тісто з шоколадною крихтою і горіхами, - думаючи про своє, відгукнулася я.

Звідкись збоку з'явилася ще одна рука, і печива на таці стало значно менше. Я здригнулася: я й не помітила, як на кухні з'явився Гриць.

- Ну розповідай, - з надією посміхнулася я синові. - Як минув твій шкільний день?

Гиць знизав плечима і сунув до рота печиво.

- Смачно - очманіти. Спасибі, мам, - прошепотів він із набитим ротом.

Я сіла на стілець, відчувши, що ноги раптом стали ватяними.

- А де наш засранець? У сенсі хлопчик у памперсах? - поцікавилася Лілі, плюхаючись животом на стіл, щоб дотягнутися до тарілки з печивом.

- Скоро прокинеться.

- Потіш нас, скажи, що сьогодні сталося довгоочікуване диво, - усміхнулася донька.

- Ну... він сидів на горщику десь із півгодини й розглядав картинки в книжці. Може, читати він і навчився, а от решти - поки що ні.

- А мені ти молока не могла налити? - похмуро поцікавився Гриць, спідлоба дивлячись на сестру. - Ніколи не думаєш ні про кого, крім себе!

Лілі розреготалася, і крихти печива, вилетівши з рота, приземлилися на синій формений кардиган. Я зазначила про себе, що кардиган був застебнутий лише на один ґудзик, а з-під нього визирала футболка з емблемою "Рамштайн".

Подумати тільки, Лілі в цій школі всього два дні, а вже дозволяє собі порушувати дрес-код, здивувалася я. Звідки така сміливість, цікаво? Чи це просто пофігізм?

- Ти тепер не тільки язиком погано ворушиш, а й руками? - уїдливо поцікавилася Лілі в брата. - Може, тобі ще до якогось фахівця сходити? Вчитимешся ворушити пальцями й переставляти ноги.

- П-пішла ти...

- Навіть послати толком не можеш, недоносок!

- Припиніть!

Я мало не плакала. Що ж це таке? Коли мої милі діти встигли так одне одного зненавидіти? Лілі та Гриць були погодками і все дитинство провели разом: будували будиночки з конструктора, грали у ферму, разом купалися, разом спали. До семи років Гриць був просто щасливий, якщо йому дозволяли згорнутися на ліжку поруч із сестрою, і вони балакали і сміялися, і розповідали один одному казки, поки не засинали. Я пам'ятала, який зворушливий вигляд вони мали: янголята, що сплять поруч. Лілі ніколи не забувала, що вона старша, і ручка її часто лежала на плечі брата, і я лягала спати спокійно, знаючи, що якщо Ґрицю щось і насниться, сестра завжди заспокоїть і приспить його.

Та нині було важко навіть припустити, що ці діти люблять одне одного. Вони виглядали злими і незадоволеними. Втомленими. Невпевненими. І я не могла їх за це звинувачувати.

- Гей, діти, послухайте мене. - я потягнулася через стіл і накрила своїми долонями руки дітей: - Усе буде добре, повірте мені. Дайте школі і собі шанс. Якщо до весни, наприкінці чверті, ви категорично скажете, що не бажаєте ходити до цієї школи, я не буду вас змушувати. Захочете, повернетеся в стару школу, а ні - знайдемо що-небудь ще. Ми зможемо навіть купити будинок у пристойному районі.

- Правда? - із сумнівом перепитала донька.

- Так. Єдине моє бажання - щоб ви були щасливі. І ще я хочу, щоб у вас був вибір, якого не могла запропонувати стара школа. Адже в новій школі є все: театральний гурток, музика, заняття мистецтвом, іноземні мови. Ви могли б обрати собі заняття до душі й отримувати задоволення, одночасно готуючись до майбутнього, до університету, до дорослого життя. Нічого цього немає у вашій старій школі. Але якщо виявиться, що тут ви не можете бути щасливими - тоді чорт із ними, з гуртками та іноземними мовами. Ми переїдемо і знайдемо що-небудь ще.

Брат і сестра переглянулися, а потім втупилися на матір. Гриць невпевнено хмикнув і пробурмотів:

- Звучить непогано, хоч і скидається на сеанс психотерапії.

Він пішов до шафи й дістав високу склянку, маючи намір усе ж налити собі молока.

- До чого тут психотерапія? - вигукнула я. - Я просто хочу, щоб ви були щасливі, ось і все!

- Гаразд, ми зрозуміли, - заявила Лілі.