Розділ 9 Софія

Я відкинулася на пухові подушки і спробувала заспокоїтися та віддихатися. Що за дивна істота - людина. Ось, здавалося б, сталося справжнє диво: мої проблеми буде вирішено, життя моє... хоча останні три роки взагалі важко було назвати життям, радше боротьба за виживання. Так от, життя моє нарешті налагоджується. Але дурне серце обрало саме сьогоднішній день, щоб тяжко стукати в грудях і завмирати з будь-якого приводу і без. Може, це тому, що я просто втомилася? А може, серцю так тривожно, бо нарешті в мене з'явився час, щоб зітхнути вільно? Час подумати. Час прислухатися до своїх почуттів.

На жаль, почуття ці вселяли мені велику тривогу.

Намагаючись знайти хоч якусь подобу душевної рівноваги, я глянула на Дмитрика, який лежав у моєму ліжку. Малюк спав щасливим дитячим сном: дихання його було рівним, ротик ледь прочинився, щічки цвіли рум'янцем. На ніжній шкірі лежала тінь від довгих вій. Малюк протримався у своїй новій спальні рівно п'ять хвилин, а потім йому стало страшно, і він прибіг до мами. Я подумала, який, мабуть, щасливий Гриць, що отримав справжню спальню в одноосібне користування.

Я влаштувала Дмитрика на подушках, накрила пуховою ковдрою, і за дві хвилини він уже тихенько сопів і, напевно, бачив щасливі сни. Світло в кімнаті було вимкнене, але я залишила увімкненою лампу у ванній кімнаті, що примикала до спальні, і тепер могла  у напівтемряві милуватися ангельським личком сина.

Я похитала головою: він просто копія батька. Єдине, що Дмитрик успадкував від мене, - це красиві рудо-золоті локони.

Я погладила голівку сина і зітхнула. Іноді схожість Дмитрика з Михайлом завдавала мені болю. Як можна забути людину, якщо по будинку бігає її портрет? Усі три роки я мучилася думками про свою неспроможність. Напевно, я виявилася абсолютно нікчемною жінкою і поганою дружиною, якщо чоловік раптом вирішив, що він хоче свободи, і подав на розлучення... і все це в той час, коли я була вагітна. Але найбільше вбивав мене той факт, що Михайло випарувався одразу після народження Дмитрика. Просто зник, кинувши мене та дітей. І відтоді його ніхто не бачив. Невідомо навіть, чи живий він. Душа боліла, і я знала, що ніщо не загоїть цю рану. Потрібно просто звикнути, перемогти біль і жити далі. Коли дерева ламають корінням асфальт, їм, напевно, теж боляче. Але вони виживають. "Виживу і я, - вкотре повторила собі. - Шоу має тривати".

Я лежала, прикривши очі, і вслухалася у звуки великого незнайомого будинку. Розмірено цокав годинник у холі... Поступово на мене зійшло бажане умиротворення. Пульс нормалізувався, і дихання вирівнялося.

Найголовніше, що всі ми разом і всі здорові. Решту можна пережити. А через півроку, коли закінчиться термін контракту, все буде зовсім здорово. Ми підшукаємо невеликий затишний будинок. Сама я повернуся на роботу в салон, а Дмитрику знайду милу няню. Лілі з'їздить до Франції... або ще куди-небудь - куди захоче. А Гриць відвідуватиме найкращого логопеда в Полтаві. І найнебалакучішого. І в новій школі діти зможуть вибрати собі гуртки до душі, будуть слідувати своїм інтересам і пристрастям. Вони вступлять до унівкрситету, бо гроші на навчання обумовлені в контракті.

Це і є моя мета. Щоб діти були вільні та щасливі. Тільки тому я погодилася на таку божевільну затію. Тільки заради них я погодилася переїхати в цей величезний незнайомий будинок.

Сон усе не йшов, і я розплющила очі. Навіть у напівтемряві кімната мала розкішний вигляд. Мабуть, такі інтер'єри я бачила тільки в старих фільмах: з Одрі Хепберн або в фільмах про Анжеліку. Високі вікна драпірувалися метрами і метрами витончених штор, які звисали з кованих карнизів і водоспадами струменіли вниз, а потім щедро падали на килим, утворюючи недбалі озерця тканини. Тією ж тканиною були оббиті два диванчики, що стоять біля біломармурового каміна. Стіни вкриті дорогими шовковистими на дотик шпалерами: візерунок з королівських лілій - кремове на кремовому - витонченість і розкіш. Меблі були явно зроблені з натурального дерева і мали вигляд антикваріату. Можливо, це навіть і є справжній італійський антикваріат, сказала собі я. Утім, я не дуже розбиралася в подібних речах, а тому не була в цьому впевнена. На низькому столику біля каміна стояла велика кришталева ваза, повна квітів. Напевно, їх поставила туди прислуга, вирішила я. Цікаво, як це - мати прислугу?

Я перевела погляд на прочинені двері ванної кімнати, через які пробивалося світло. Ця ванна кімната була більшою, ніж вітальня в моєму старому будинку. Білий мармур, блискучі дзеркала і метал без жодної плямочки іржі або вапняного нальоту. А в душі шість різних режимів. І сама душова кабіна така велика... така велика, що... Мабуть, зараз не час вдаватися до таких роздумів. Але якось іншим разом - неодмінно. Тим паче що в тому ж приміщенні знаходяться здоровенна джакузі, підлога з підігрівом і цілий склад пухнастих махрових рушників усіх розмірів і незмінно кипінної білизни.

Але найприголомшливішим предметом у відведених їй кімнатах я визнала ліжко, на якому вони з Дмитриком лежали в цей момент. Величезне ложе з чотирма крученими стовпчиками по кутах. Вгорі ширяв напівпрозорий полог. Матрац був обтягнутий кремовим сатином у ніжно-рожеву смужку, а по всьому периметру його прикрашали волани і білі пензлики. Вінчалася ж уся ця грандіозна споруда немислимим числом подушок і подушечок різних форм і розмірів. Простирадла пестили шкіру, і все разом створювало враження гріховної розкоші. Я не могла не згадати те просте двоспальне ліжко, на якому вона спала все своє заміжнє - і розлучене - життя в будинку на вулиці Арсенальній.

Я лежала й усміхалася, згадуючи свою останню розмову з домовласником на ім'я Олег. Так, ми перериваємо оренду і з'їжджаємо. Так, я пам'ятаю договір і згодна на втрату застави. Так, я бажаю йому щасливо залишатися... у цьому лайні, який тільки такий засранець, як Олег, міг не ремонтувати роками і дерти за нього таку плату!

А потім ми сіли в машину і багато чого залишилося позаду: зламаний сміттєпровід, тріснута ванна, розбите скло в кімнаті хлопчиків і кособокі дешеві меблі. Їхали ми, їхали - і нарешті приїхали.