Розділ 3 Софія

Я влаштувала свою двогодинну клієнтку під сушкою, забезпечивши її журналом і чашкою ромашкового чаю. Встановила таймер на двадцять хвилин, щасливою посмішкою зустріла клієнтку, яка була записана на два тридцять, і, покликавши асистентку, відправила її мити голову. А сама пірнула в невеличку кухоньку, що знаходилася в задній частині салону. Поглянувши на годинник, я зрозуміла, що в мене є щонайбільше десять хвилин, щоб перекусити й зателефонувати Ларисі Іванівні, завідуючій дороговартісного дитячого садочка, з якого Дмитрик, схоже, незабаром вилетить, незважаючи на всі старання матері й купу грошей, що їх я заплатила за перебування малечі в цьому клятому дитячому садочку.

Я сіла на стіл, відкусила від холодного пиріжка з куркою і, схопивши телефон, почала набирати номер.

- Ларисо Іванівно?

- Так, здрастуйте, Софіє. Я саме чекала на ваш дзвінок.

Я квапливо жувала і покаянно думала про те, що хоч відтоді, як я отримала лист із погрозами відрахувати Дмитра, минув тиждень, я так і не змогла придумати, як мені впоратися з адміністрацією садочка. Зараз 

лариса Іванівна становила для мене справжнісіньку загрозу. Якщо Дмитрика виженуть із садка, що я робитиму? Ні-ні, треба знайти якийсь спосіб впоратися з цією мафією клану Монтессорі.

Я уже застосовувала тактику прохання і благання і сильно підозрювала, що Лариса Іванівна вичерпала свої ліміти симпатії і жалості. "Може, на них до суду подати?" - з тугою думала я. Ні, нічого не вийде. Звісно, якщо найняти дороговартісного адвоката і створити прецедент дискримінації за ознакою обпісаності... тобто довести, що адміністрація дитячого садочка позбувається дітей, не привчених до горщика, тоді...

- Як я писала вам рівно тиждень тому, Софіє, Дмитро не зробила практично ніяких успіхів. - Лариса була сама співчуття. - Ви вже визначилися, куди він перейде після того, як покине наш садок?

- Просто не знаю, що й робити, - залапотіла я, з незадоволенням думаючи, що доведеться знову тиснути на жалість, але інших варіантів у мене не було. - Чого я тільки не пробувала! Наклеювала портрети його улюблених мультяшних героїв на двері туалету, купувала білизну, як у старшого брата, давала пятдесят копійок за кожний успішний похід до туалету і аплодувала, як ненормальна, якщо він хоча б погоджувався сісти на унітаз. Господи Боже мій! Я просто не знаю, що ще можна зробити, і головне, абсолютно не розумію, у чому проблема. Мої старші діти привчилися до горщика так природно, що я абсолютно...

- Софіє Миколаївно...

- Я навіть пообіцяла Дмитру ще одного собаку, якщо він почне поводитися як дорослий хлопчик!

- Це порочний шлях. Підкуп - невідповідний фундамент для побудови дитячої незалежності і не сприятиме вирішенню ваших проблем. І вже напевно ще один собака у вашому сімействі не додасть порядку і не призведе до позитивного розвитку ситуації.

- Напевно, ви маєте рацію. - я відпила з банки коли й подивилася на годинник. Якщо перетримати двогодинну клієнтку під лампою, то в неї фольга розплавиться, і буде вона не фарбована, а лиса.

- І я хотіла б поділитися з вами своїми думками, Софіє. Мені здається, останнім часом ви стали менше бувати з дітьми. Вам слід переглянути свій робочий графік, може, варто подумати про часткову зайнятість і неповний робочий день доти, доки...

- Поки що? Поки повернеться мій колишній чоловік і заплатить усі борги з аліментів? - я і не помітила, як зістрибнула зі столу і тепер стояла посеред тісного приміщення і подумки благала Бога дати мені сил і терпіння пережити важку розмову - сьогоднішній день - та й узагалі весь цей тиждень.

- Я просто пропоную вам...

- Знаєте, Ларисо Іванівно, останні три роки я тільки й чую, що про творчий підхід до вирішення моїх проблем і динамічні форми розвитку. Та я по дупу в цих самих проблемах, ясно? І тільки й роблю, що вирішую їх. Як смієте ви заявляти, що я недостатньо дбаю про дітей?!

На тому кінці пролунав тихий вигук. Ларисів Іванівні не сподобалося те, що вона почула. Я розуміла, що не бачити більше Дмитрику приватного садка, як своїх вух, але якщо користі від нього все одно ніякої, то я хоч душу відведу. Утім, я все одно не змогла б зупинитися. Мабуть, сьогодні для мафії Монтессорі настав судний день.

- Я на все готова заради блага своїх дітей, і це єдина причина, з якої я останні півроку дозволяла вашому непристойно дорогому закладу буквально тримати мене в заручницях! Я жила тільки думкою, що, поки я працюю як кінь, про мого хлопчика піклуються так добре, як тільки можливо. Але у вашому садку правил і обмежень більше, ніж в армії!

- Право ж, Софіє…

- Я працюю мало не цілодобово, щоб у Дмитра, у його брата і сестри був дах над головою. Я одна утримую трьох, розумієте? А якщо додати собаку, то чотирьох! А якщо порахувати і мене - я теж іноді їм і купую пару-другу трусів - то нас п'ятеро. П'ятеро людей живуть на зарплату однієї перукарки! А ви мені тут розповідаєте про якусь довбану динаміку!

У слухавці було тихо. Через деякий час Лариса Іванівна прийшла до тями і, відкашлявшись, заявила:

- Ви не єдина мати, у якої є проблеми. Багато наших діток ростуть у неповних сім'ях, але тим не менш успішно користуються унітазом і вчасно освоїли управління сфінктером...

- Управління сфінктером? - я не змогла втримати сміх. - Що ви несете!

У цю хвилину в кухню заглянула стажисткаі, зробивши страшні очі, прошепотіла:

- Твоя двогодинна зараз вибухне.

Я прикрила трубку долонею і швидко сказала:

- Вийми її з-під лампи. Я буду за хвилину.

- У вас є один тиждень, Софіє, - почула я зміцнілий голос завідуючої.

- Так, я розумію... - Що я зможу знайти за тиждень? - Послухайте, я хотіла вибачитися за грубість, але не могли б ви дати мені трохи більше часу?

- Тиждень. - Лариса Іванівна просто повісила слухавку, забувши раптом про конструктивну динаміку діалогу та ввічливість.

Я стояла посеред кухні. В одній руці я тримала пиріжок, від якого встигла відкусити лише кілька разів, в іншій - телефонну слухавку, а по щоках котилися сльози.