Епілог.

Тато захотів подивитися на лева.

Була опівніч. Площа перед Оперним уже спорожніла, сцену розбирали, Ярина сиділа на краю з пляшкою води й дивилася в нікуди з виразом людини, яка пережила свій найкращий і найгірший вечір водночас. Пані Ліду повезли додому Остап і Зоря: пані Ліда сказала, що в її віці після такого треба лягти, але спершу вона мусить усім у чаті розповісти, як вона була права.

А тато сказав:

— Я хочу подивитися на того лева.

Тож вони пішли. Данило, Мира, мама, тато й Ілона, яка спала на ходу, повиснувши на Даниловому плечі. Через Свободи, через Галицьку, на Ринок. Мокра бруківка, жовті ліхтарі, порожні кав'ярні. Мира несла Стефу. Данило — рюкзак, де лежали Борис, Степан і Бас Басович-молодший. Великого Бас Басовича Ярина обіцяла завезти зранку.

Лев стояв під ліхтарем. Порожній. Величний. З виразом «я вас усіх переживу».

Тато обійшов його поглядом знизу догори.

— Оцей? — спитав він.

— Оцей, — сказав Данило.

— Півтора століття, кажуть, — сказав тато. — Стоїть. Гарний.

Він обійшов постамент. Подивився на бруківку з лівого боку, де ще проглядав стертий крейдяний знак.

— Це що? — спитав він.

— Скрипковий ключ, — сказала Мира.

— Равлик, — сказав Данило.

Тато подивився на одного, на другу. І вперше за вечір засміявся. Тихо, хрипко, як на старій касеті.

— Наталко, — сказав він. — Вони як ми.

— Гірші, — сказала мама. — Ми хоч не сварилися через равлика.

— Ми сварилися через те, хто перший співатиме на весіллі твоєї сестри.

— То інше. То був принцип.

Ілона розплющила одне око.

— Ви сварилися? — спитала вона. — Ви ж ніколи не сваритеся.

Тато й мама перезирнулися.

— Колись сварилися, — сказав тато. — Колись багато чого було.

Він помовчав. Потім повернувся до Данила.

— У тебе там у сумці лупер, — сказав він.

— Борис.

— Борис, — повторив тато. Без насмішки. — Увімкни.

Данило подивився на нього.

— Тут? Опівночі? На Ринку?

— Ти ж тут щоранку граєш. Чого опівночі не можна.

Данило дістав Бориса й Бас Басовича-молодшого. Поставив обох на бруківку біля лівої лапи, з'єднав шнуром, увімкнув Степана в Борисів вхід. Подивився на тата.

Тато стояв біля лева, з руками в кишенях, і дивився на лупер так, як дивився на касету в гаражі. А потім вийняв руки з кишень.

— «Пісня для Н.», — сказав він. — Пам'ятаєш, як там?

Данило пам'ятав. Він слухав її в Києві одинадцять разів. Як Мирине відео.

Він підніс Степана до губ і тихо, ледь чутно, почав бити ритм. Повільний. Як подих. Борис записав його й повторив через маленьку колонку.

Мира поклала Стефу на плече. Подивилася на тата. Тато кивнув.

І заспівав.

Не голосно. Не так, як на касеті. Голос був старший, нижчий, хрипкий від двадцяти років мовчання. На високих нотах він не тягнув і переходив на шепіт. Але співав. На площі Ринок, опівночі, біля кам'яного лева, для жінки з короткою стрижкою, яка стояла поруч у святковій сукні й затуляла рот обома руками.

Мира вела під ним скрипкою. Тихо, обережно, як Василь колись під Стефанією.

А Данило бив ритм. І на тридцять другому такті — там, де тато на касеті вдихав, — вдихнув разом із ним.

Ілона знімала. Звісно, знімала.

Коли пісня закінчилася, мама вже не затуляла рота. Вона обіймала тата. Тато обіймав її. А Паганіні, який невідомо звідки взявся о пів на першу ночі, сидів на постаменті лева й дивився на них одним оком.

— Голуб, — сказав тато.

— Паганіні, — сказали Мира й Данило водночас.

Тато подивився на голуба. Голуб — на тата.

— Ну, — сказав тато, — хай буде Паганіні.

* * *

Двадцятого вересня Данило прийшов до академії о дев'ятій двадцять.

З двома стаканчиками какао від Зорі. На одній кришці була скрипка з м'язами і підпис «Останній раз — і ти в класі Ромашко». На другій — мікрофон із вусами: «Степан пишається».

І з сіткою яблук. Кілограм. Червоні, з Василевого саду: Василь передав через Ярину, яка тепер їздила на Жужі в Ворохту щовихідних, бо, як вона казала, «закохалася в Карпати», хоча всі знали, що в Миколу з трактором.

Мира стояла внизу, біля першої сходинки. У дідовій кофті. З косою. Зі Стефою за спиною.

— Двадцять дві, — сказала вона.

— Я пам'ятаю.

Вона взяла какао. Ковтнула. Подивилася на кришку.

— Маршмелоу?

— Звісно маршмелоу.

Вона довго дивилася на двері. На дубові двері, до яких рік тому піднімалася, рахуючи сходинки. І з яких вийшла, не пам'ятаючи, як.

— Ти посидиш тут? — спитала вона.

— На сьомій. Вона тріснута і її ніхто не займає.

— А якщо я знову завмру?

Данило подивився на неї. Подумав про «Котячу лапку». Про студію. Про двадцять тисяч людей біля Оперного.

— То завмреш, — сказав він. — А потім зіграєш. Друга частина важливіша. Ти ж знаєш.

Вона всміхнулася. І пішла вгору.

Він сів на сьому сходинку. Поставив поруч сітку з яблуками. Поклав на коліна Степана — без колонки, просто так, бо звик тримати його в руках, коли хвилюється.

За минулі три тижні сталося багато чого.

«Сіль» його не взяла. Ні в команду, ні на розігрів. Ярина говорила з усіма, Арсеній двічі дзвонив Максові, але Макс сказав чесно, і це, мабуть, було найчесніше, що Данило чув за літо: «Розігрів — тріо, так у контракті. А в команду я тебе вже не поверну. Хлопці не зрозуміють, ти пішов за день до Палацу. Я на тебе не злюся. Але так буває». У жовтні Тріо Модерато доєднається до туру на розігріві, з шостого міста. Данило бачив афішу біля Оперного, з датами, з містами, з дрібним шрифтом унизу, де міг би стояти й він. Не стояв. І не стоятиме. Це досі трохи боліло, як синець, про який забуваєш, поки не зачепиш. Але Макс додав: «„Дах“ запишемо. Я обіцяв». І записав, у своїй студії, безкоштовно. Три дні вони сиділи там із Мирою, і Макс зводив, і нічого не вирізав, навіть сміх Мири на шостій хвилині, і навіть туркотіння Паганіні, яке Данило вставив із «Дах_3_голуби».