Розділ 23.

Тридцятого серпня Мира прийшла до лева о сьомій п'ятдесят.

Як завжди. Як щоранку від початку літа, до того як у її тіні з'явився хлопець у кепці задом наперед, і після того, як він із неї зник. Вона не знала, навіщо прийшла. Увечері в неї була сцена біля Оперного, двадцять тисяч людей, прямий ефір на двох каналах і Ромашко в журі. Розумні люди в такий день сплять до обіду, п'ють ромашковий чай і не торкаються інструмента до саундчеку.

Але бабуся казала: музикант грає, хоч би що.

Тож вона прийшла до лева.

Ринок був мокрий після поливальної машини. Пахло кавою і пончиками. Паганіні сидів на постаменті. Мира поставила футляр з лівого боку, у тіні, розклала пюпітр, який давно був не потрібен, і дістала Стефу.

— Ну що, — сказала вона голубові. — Останній ранок.

Паганіні подивився на неї й переступив з лапи на лапу.

Вона почала з Баха.

Хоча площа о восьмій ранку зазвичай була порожня, сьогодні вона чомусь швидко наповнювалася. Пані з собакою. Японець із фотоапаратом. Ліза з дредами, яка навіть не намагалася ховатися, а просто стала навпроти з телефоном. Двоє хлопців із рюкзаками, ті самі, що в перший день плескали по черзі в обидва боки. І ще люди. Багато людей. Вони стояли тихо, не знімали, просто слухали.

А потім Мира помітила, що всі вони чомусь поглядають не на неї, а кудись їй за спину. На Краківську. Наче когось чекали.

Вона обернулася. Краківська була порожня.

— Що? — спитала вона в пані з собакою.

— Нічого, — сказала пані з собакою з виразом людини, яка знає все. — Грай, дитино. Грай.

* * *

Зоря видала їй какао о дев'ятій. На кришці маркером було написано: «Сьогодні ти зможеш. І не тільки ти».

— Що значить «не тільки ти»? — спитала Мира.

— Нічого, — сказала Зоря. — Метафора.

Мира дивилася на неї. Зоря дивилася в кавоварку з надзвичайною зосередженістю.

— Зорю. Ти в тому чаті.

— У якому чаті?

— Ти щось знаєш.

— Сонце, — сказала Зоря, — я знаю, що в тебе сьогодні найважливіший вечір у житті. І знаю, що в тебе какао холоне. Пий.

Удома пані Ліда прасувала синю сукню. Ту саму, з не-побачення. Прасувала так старанно, наче від цього залежала доля світу, і наспівувала щось під ніс. Мира впізнала: «Вітер віє з полонини». Пані Ліда вивчила її за останній місяць, слухаючи, як Мира співає у ванній.

— Пані Лідо, — сказала Мира, — ви щось знаєте.

— Я знаю, що сукню треба прасувати через марлю, — сказала пані Ліда. — Інакше блищить.

— Де Ілона?

Ілона так і не повернулася з Києва. Розкладачка в кухні стояла складена ще з середи, а валіза з наліпкою «Дніпро — серце України» — під нею, ніби чекала господиню.

— Ще не вернулася, — сказала пані Ліда.

— Вона ж обіцяла бути на фіналі.

— Справи, дитино. В менеджерок завжди справи.

Мира стояла посеред кухні й дивилася, як пані Ліда прасує через марлю. На підвіконні, біля герані, стояв Степан. Мира підійшла, взяла його. Чорний, поважний, чесний.

Вона подумала про Данила.

Учора ввечері Макс Корінь сказав зі сцени Палацу спорту: «Він учора прийшов до мене й сказав, що не може». Тобто позавчора. Двадцять восьмого. А сьогодні тридцяте, і від нього жодного слова. Телефон вимкнений. Ілона зникла. Усі довкола щось знають і мовчать.

Може, він повернувся до Дніпра. До тата. До мами. Може, він пішов від «Солі», бо зрозумів, що йому не треба ні тур, ні Львів, ні вона. Що він хоче почати все спочатку. Без «Солі» і без неї.

Мира стиснула Степана в руці.

Вона не напише. Вона дала слово собі. Ілона сказала б, що це теж пункт, тільки ненадрукований. Може, й так. Останній. Якщо він захоче, він знайде її. Він знає, де лев. Знає, де дах. Знає, де Вірменська.

А ні — то ні.

Музикант грає, хоч би що.

* * *

О шостій вечора площа перед Оперним була повна.

Мира бачила її з-за лаштунків — щілиною між чорною тканиною і металевою конструкцією сцени. Двадцять тисяч людей. Ні, більше. Вони стояли від сходів Оперного до самого проспекту, де фонтани, сиділи на парапетах, на плечах один в одного, на ліхтарях. Гірлянди. Прожектори. Три великі екрани по боках. Камери на кранах, які літали над натовпом, як велетенські механічні птахи. Запах глінтвейну, хоча був серпень, бо у Львові глінтвейн — це не напій, а стан душі.

За лаштунками було тісно. Дев'ять фіналістів, кожен зі своєю командою, інструментами, нервами. Гурт із бандуристкою. Хлопець, який грав на пилі смичком. Трійця барабанщиків із Тернополя, які весь час стукали по чомусь, навіть по стінах. Тріо Модерато в білих сорочках. Арсеній настроював альт і, побачивши Миру, кивнув. Без слів. Віка помахала, Тимур підморгнув.

Ярина пробігала повз кожні п'ять хвилин, з навушником у вусі, з рацією, з планшетом, з виразом генерала перед битвою.

— Сонце! Ти тут! Добре! — і тікала далі.

— Ярино, — гукнула Мира їй навздогін. — Де...

Але Ярина вже зникла в натовпі за лаштунками.

Мира стояла в синій сукні. Пані Ліда наполягла. «Дідову кофту візьми з собою, на після. А на сцену — сукню. Степан би сказав: на сцену як на весілля». Кофта лежала поруч, на футлярі. З пером Паганіні в кишені.

А на стійці біля неї, на маленькому круглому столику, який Ярина знайшла спеціально, стояв Степан. Невімкнений. Шнур від нього звисав до підлоги й нікуди не вів.

* * *

Хвилин за двадцять до початку Арсеній підійшов до неї. Без альта. Стояв поруч, у білій сорочці, і дивився на площу через ту саму щілину між тканиною й конструкцією.

— Двадцять тисяч, — сказав він.

— Ярина казала, може, й більше.

— Я ніколи не грав для стількох.

— Я теж.

Він помовчав.

— Знаєш, що я роблю останній тиждень? — сказав він. — Ходжу до Нептуна. О сьомій. Граю там годину. Сам. Там жахлива акустика, звук летить у фонтан і там тоне. Двоє прибиральників і собака. Більше нікого.