Розділ 22.

Ілона приїхала в Київ двадцять шостого, о шостій ранку, першим поїздом, з тим самим рюкзаком і без валізи.

Вона постукала в двері готельного номера так, як стукала в дитинстві, коли він закривався в кімнаті з комп'ютером і записував свою першу музику. Тричі, ритмічно, з паузою перед третім разом.

Данило відчинив у трусах і футболці «Солі», з обличчям людини, яка не спала. Ілона подивилася на нього, на розкиданий номер, на неторкану кавомашину, на три порожні пачки чипсів на тумбочці.

— Ти не їси, — сказала вона.

— Ти як мама.

— Хтось же має.

Вона пройшла в номер, сіла на ліжко й поклала поруч рюкзак. Розстебнула. Дістала звідти три речі й поклала на білу ковдру, одну за одною, як карти.

Фотографію. Стару, з білою облямівкою.

Касету. У прозорому футлярі, з вицвілим вкладишем, на якому кульковою ручкою було написано: «Хвилі. Пісня для Н.».

І старий касетний плеєр. Дідів. «Електроніка», сірий, з навушниками на дротяній дужці, які Данило пам'ятав з дитинства: дід слухав у них футбол.

— Що це? — спитав Данило.

— Подивися.

Він узяв фото.

Сцена будинку культури. Четверо хлопців. Барабан, бас, клавіші. І посередині, з гітарою, біля мікрофона на стійці, — хлопець з темними бровами й усмішкою на весь рот.

Його усмішкою.

Він перевернув. «Хвилі. Перший концерт. В. — вокал, гітара. Ми будемо великі!»

— В., — сказав Данило.

— Віктор, — сказала Ілона. — Віктор Ткач. Дві тисячі третій рік. Йому дев'ятнадцять. Молодший, ніж ти зараз.

Данило мовчав. Тримав фото й не міг відвести очей. Від тата, якого не знав. Від тата, який усміхався. Тато не усміхався ніколи. Тато казав «добре», як ставлять крапку.

— Мира знала, — сказав він. — Коробка на антресолі. Касети. Вона сказала «метафора».

— Я їй показала, — сказала Ілона. — Першій. Я не знала, як тобі. Вона сказала, що це має бути від мене. Що це наше. Не її. — Ілона подивилася на нього. — Вона тобі не брехала, брате. Вона берегла моє.

Данило поклав фото.

Узяв касету. Вставив у плеєр. Руки трохи тремтіли, і касета з першого разу не влізла. З другого влізла.

Він надів навушники. Дідові. Дротяна дужка тиснула на скроні, як тоді, в дитинстві.

Натиснув «відтворення».

Шум. Шипіння старої плівки, тріск, якийсь стук, наче хтось поставив гітару на стілець. Чийсь сміх на фоні. Потім голос. Молодий. Хрипкуватий від хвилювання.

— Це для Н. Наталко, якщо ти слухаєш — то вибач, я погано граю. Але старався.

І гітара. Прості акорди, трохи нерівні. І голос.

Тато співав.

Не «гупав губами». Не «балачки в мікрофон». Співав. Повільно, ніжно, трохи фальшиво на високих нотах, з тим самим подихом між фразами, який Данило робив на тридцять другому такті. Тим самим. Наче хтось записав його самого, тільки двадцять з лишком років тому, з гітарою замість лупера.

Пісня була про дівчину з короткою стрижкою, яка працює в лікарні нічними змінами й не має часу на побачення. І про хлопця, який чекає її біля лікарні з яблуками.

Данило слухав і не помітив, коли почав плакати.

Ілона сиділа поруч на ліжку. Не обіймала. Просто сиділа. Як Мира тоді на підлозі коридору студії.

Пісня закінчилася. Шипіння. Голос тата, вже не співаючи, сміючись:

— Ну, отак. Наталко. Ми будемо великі. Обіцяю.

Клацання. Тиша.

Данило зняв навушники.

— Він продав гітару, — сказала Ілона. — У дві тисячі шостому. Мама сказала. На коляску для тебе. Бо не було грошей. Ні на що не було. Гурт розпався, хтось поїхав до Польщі, хтось до Росії на заробітки, хтось спився. Тато пішов на завод. І більше ніколи не співав. Навіть у душі. Мама каже: навіть у душі.

Данило дивився на сірий плеєр.

— А мені він казав: балачки в мікрофон.

— Казав.

— На цьому не живуть.

— Казав.

Він засміявся. Гірко, крізь сльози. Як тоді в арці «Ключа» Мира.

— Мама написала мені вночі, — тихо промовила Ілона. — Ти знаєш, що тато вчора поліз на антресолю. Забрав коробку. Відніс у гараж. Мама думала, що викинути. А пізно ввечері пішла в гараж нібито по банку з огірками. А там тато сидить. На старому стільці. З дідовим магнітофоном. І слухає. Інші касети. Цієї він не знайшов. Вона в мене з липня.

Данило підвів голову.

— Він плакав, — сказала Ілона. — Мама каже, вона двадцять років з ним живе і жодного разу не бачила, щоб він плакав. А тут сидить у гаражі з касетою й плаче.

* * *

Він подзвонив татові о восьмій ранку. Ілона вийшла з номера. «Я на сніданок, — сказала вона. — Тобі принесу. Їж».

Тато взяв слухавку на першому гудку. Наче чекав.

— Так.

— Тату. Це я.

— Я знаю, що це ти.

Пауза. Данило тримав у руці фото. Дивився на хлопця з гітарою.

— Ілона мені показала, — сказав він. — Фото. І касету. «Пісню для Н.».

Тиша. Довга. Як тоді, у «Медовій пані», коли Данило сказав про лютий. Тільки тепер він чув у цій тиші не холод. А дихання. Важке, нерівне. Як у людини, що біжить сходами вгору.

— Вона... — Голос тата здригнувся. Уперше на пам'яті Данила. — Вона лазила в мою коробку.

— Тату.

— Я... — Знову пауза. — Я не хотів, щоб ви знали.

— Чому?

Тато не відповідав. А потім сказав. Не рівно. Не як цвях. Уривками, наче кожне слово треба було витягати з-під завалу.

— Бо я злякався. Тоді. У дві тисячі шостому. Мені двадцять два. Наталка вагітна. Грошей немає. Хлопці роз'їхалися. А в мене гітара й касети. І я подумав: або я граю далі, і ми з Наталкою й тобою помираємо з голоду, або я йду на завод. І я пішов. Продав гітару. Купив коляску. Синю. Ти в ній спав, як ангел.

Данило стиснув фото.

— І я не шкодую, — сказав тато. — Ні про коляску. Ні про завод. Ні про вас. Я шкодую тільки про одне. Що я так злякався, що потім почав боятися за тебе. Коли ти в дев'ятому класі вийшов на ту сцену... Я дивився з останнього ряду. Ти не знав, що я прийшов. Я дивився, і бачив себе. Дев'ятнадцятирічного. З гітарою. І я подумав: він злетить. А потім впаде. Так само, як я. І буде боляче. І я... — Голос тата зламався. — Я хотів, щоб ти не падав. Тому й казав: балачки. Тому й погнав на програміста. Щоб тебе не боліло. Як мене.