Розділ 21.

Аркуш із номером Ромашко пролежав у кишені дідової кофти два тижні.

Поруч із пером Паганіні. Мира щоранку перекладала його з кофти в кофту, хоча кофта була одна, і щовечора діставала, розгортала й дивилася на гострий старомодний почерк. «Подзвоніть, коли будете готові».

На п'ятнадцятий день вона подзвонила.

Не тому, що була готова. А тому, що одного ранку, граючи біля лева «Літо», вона зупинилася посеред бурі й подивилася туди, де біля лівої лапи колись стояв Бас Басович. І зрозуміла, що не готова ніколи не буде. Що ця готовність, якої вона чекала рік, — те саме, що крісло в третьому ряду. Можна чекати все життя, а воно так і стоятиме порожнім.

Ромашко взяла слухавку на другому гудку.

— Так.

— Пані Василино, це Мирослава Кучер. Я... — Мира зупинилася. Подумала, що Ромашко, мабуть, не любить, коли довго запинаються. — Я хочу почати раніше. Не з вересня. Зараз.

Пауза.

— Ваш джун поїхав, — сказала Ромашко. Не питала.

Мира завмерла.

— Звідки ви...

— Кучер, я голова журі «Вуличного звуку». Ярина мені першій повідомила, що дует знято. — Знову пауза. Мира чула, як на тому кінці відкручують кришку термоса. — Завтра о дев'ятій. Двадцять дві сходинки, ви знаєте. Візьміть етюди Крейцера. І не беріть какао, у мене в кабінеті не можна їсти.

— Скільки коштуватиме? — спитала Мира. — Я маю гроші. Біля лева...

— Перший урок — безкоштовно, — сказала Ромашко. — Решта — яблуками.

— Що?

— Мій чоловік купує забагато яблук. Я не встигаю їх їсти. Приносите мені щоразу кілограм — і ми квити. До вересня.

Мира не знайшлася, що відповісти.

— Кучер, — сказала Ромашко вже м'якше. — Музикант грає, хоч би що. Ваша бабуся так казала?

— Звідки ви...

— Так кажуть усі старі весільні музики. Мій дід теж так казав. До завтра.

Вона поклала слухавку.

* * *

Уроки були жахливими.

Ромашко не кричала. Їй не було потреби. Вона просто казала «Кучер, ще раз» таким тоном, що Мирі хотілося провалитися крізь старий паркет, три поверхи академії і землю під ними. Третя позиція була фальшивою. Потім менш фальшивою. Потім знову фальшивою, бо Мира втомилася. Смичок тиснув. Вібрато пливло. Етюди Крейцера, які в училищі здавалися нудними, тепер здавалися катуванням.

Двічі на тиждень, по дві години. Мира виходила з академії з пальцями, що горіли, і з плечем, яке не підводилося.

Але вона приходила знову. Із кілограмом яблук у сітці. Кожного разу.

А на п'ятому уроці Ромашко сказала посеред етюду:

— Стоп.

Мира зупинилася. Чекала «ще раз».

— Ви грали зараз дві хвилини і жодного разу не подивилися у вікно, — сказала професорка. — Дивилися на мене.

Мира підвела очі. Так. Дивилася. Вона навіть не помітила.

— Добре, — сказала Ромашко. І вперше за п'ять уроків кивнула. — Ще раз. З початку.

* * *

Тим часом Ілона жила в пані Ліди.

Це сталося само собою. Першого серпня, коли Данило поїхав, Ілона прийшла на Вірменську з валізою з наліпкою «Дніпро — серце України», постукала в двері й сказала пані Ліді: «Я менеджерка дуету. Половина дуету живе тут. Значить, я теж житиму тут». Пані Ліда подивилася на синє волосся, на валізу, на сімнадцятирічне нахабне обличчя, у якому вгадувалося Данилове, — і поставила ще одну тарілку для сирників.

Тепер Ілона спала на розкладачці в кухні, вчила пані Ліду монтувати відео в телефоні й щоранку о восьмій ішла з Мирою до лева. Знімала. Щодня одне відео. Кудись надсилала. Мира не питала куди. Знала.

— Він переглядає, — сказала якось Ілона. Між іншим, складаючи штатив. — Кожне. Одинадцять разів. Я бачу статистику.

Мира нічого не відповіла.

— Він збив на репетиції всю «Сіль», — сказала Ілона наступного дня. — Остап казав. Йому Данило писав. На тридцять другому такті. Там, де ти...

— Я знаю, де тридцять другий такт, — тихо сказала Мира.

Ілона склала штатив до кінця.

— Ти могла б йому написати, — сказала вона. — Одне слово.

— Ні.

— Чому?

Мира подивилася на лева. На порожнє місце біля лівої лапи.

— Бо пані Ліда сказала: я відпустила. Тепер вирішувати — його справа. Якщо я напишу, він повернеться через мене. А я не хочу, щоб через мене. Я хочу, щоб він сам.

— Ти знову вирішуєш за нього, — сказала Ілона. — Що він має вирішити сам, без жодного твого слова. Це теж пункт, Миро. Просто ти його не надрукувала.

Мира відкрила рота. І закрила.

— Ви обоє ідіоти, — сказала Ілона без злості, тим самим тоном, яким, мабуть, казала це братові. — Але красиві ідіоти. Мені для контенту підходить.

* * *

Арсеній прийшов до лева на третьому тижні серпня.

Цього разу з альтом. Став неподалік, біля фонтана з Діаною, де Мира колись грала в перший день, коли Данило зайняв її місце. Послухав, як вона грає. Потім, коли вона закінчила, підійшов.

— Ромашко каже, ти до неї ходиш.

— Ходжу.

— З яблуками.

— З яблуками.

Арсеній ледь усміхнувся.

— Мені вона ніколи не дозволяла платити яблуками.

— Може, ти не пропонував.

Він помовчав. Подивився на Стефу в Мириних руках.

— Слухай, — сказав він. — Я з тобою чесно. Правила фестивалю дозволяють фіналістам запросити одного гостьового музиканта. Тимур пропонував. Віка пропонувала. Я... — він зупинився, — я теж пропоную. Зіграй з нами у фіналі. Як гостя тріо. Без жодних умов. Без Ромашко, без угод. Просто тому, що ти маєш бути на тій сцені.

Мира дивилася на нього.

Тріо. Фінал. П'ятдесят тисяч, якщо виграють. Сцена біля Оперного, прямий ефір, два канали. Усе, чого вона хотіла на початку літа. Безпечне місце за пультом, другою скрипкою. Нікого шукати в залі не треба, бо поруч троє інших, на яких дивляться так само.

Вона подумала про Віку, яка ділилася шоколадкою. Про Тимура з ведмедями. Про Арсенія, який на березі Пруту вперше зіграв не помірно.